25 до 25:
молоді
та зухвалі
Для журналістів, редакторів, медіаменеджерів
25 до 25:
молоді
та зухвалі
Для журналістів, редакторів, медіаменеджерів
25 до 25:
молоді
та зухвалі
Для журналістів, редакторів, медіаменеджерів
Про премію
Є багато премій та нагород, які стають для досвідчених медіамейкерів якщо не вершиною кар'єри, то визнанням років сміливого й важливого репортингу. Поза увагою їхнього журі часто залишається молодь, якій не бракує сміливості й розмаху, але ще недостатньо помітних досягнень.
Ми організовуємо конкурс «25 до 25: молоді та зухвалі» з думкою про майбутнє. Хочемо показати початківцям, що їхню роботу цінують і є заради чого залишатися в професії. А для професійної спільноти й ширшої аудиторії — підсвітити успішні кейси молодих і зухвалих і показати, на кого можна сподіватися в розвитку медіагалузі.
Хочемо показати початківцям, що їхню роботу цінують і є заради чого залишатися в професії.
Хочемо показати початківцям, що їхню роботу цінують і є заради чого залишатися в професії.
Хочемо показати початківцям, що їхню роботу цінують і є заради чого залишатися в професії.
Лавреати
Бакуліна Анастасія
Співзасновниця і CEO всеукраїнського молодіжного онлайн-медіа «Свідомі»
«Якщо ви хочете бути лідерами, ваша перша і найголовніша чеснота — це вміти брати на себе відповідальність». (Святослав Вакарчук)
Навчаючись на психолога на другому курсі, Анастасія Бакуліна зрозуміла, що обрана професія перестала подобатися. Перед початком передвиборчої кампанії в Україні зацікавилася новинами. У 20 років їй здавалося, що не можна створити медіа без досвіду, але вона все ж запустила «Свідомі» в Instagram, щоб доступно розповідати новини молоді.
Зараз Анастасія відійшла від написання текстів і займається операційною діяльністю, стратегічним плануванням і фінансами, а також внутрішнім менторством команди. Завдяки їй команда, яка раніше працювала на волонтерських засадах, тепер отримує постійну заробітну плату та має змогу розширюватися та брати нові проєкти.
Видання успішно висвітлює історію кримських татар. 2020 року «Свідомі» запустили низку етерів, а щороку Анастасія робить матеріал із розповідями кримських татар про депортацію з півострова, який випускає у травні. Успішним став її подкаст разом із Андрієм Римаруком «Цей дощ надовго», який виходив щотижня. Вона також записала кілька інтервʼю, зокрема з ексміністром культури й інформаційної політики України Олександром Ткаченком та зі співачкою Аліною Паш.
Анастасія прагне розвинути інституційний складник медіа та вийти на стабільне фінансування, основна частка якого надходитиме з комерційних співпраць і спільноти. Також у наступні кілька років редакція розширюватиме напрями роботи та впізнаваність на міжнародному ринку.
«Я створила медіа не для здобуття нагород, а щоби творити зміни в суспільстві. Однак коли твою діяльність визнають та цінують у такий спосіб — це дуже приємно. Це мотивація рухатись далі», — каже Бакуліна.
Читайте історію заснування та розвитку медіа «Свідомі».
Бакуліна Анастасія
Співзасновниця і CEO всеукраїнського молодіжного онлайн-медіа «Свідомі»
«Якщо ви хочете бути лідерами, ваша перша і найголовніша чеснота — це вміти брати на себе відповідальність». (Святослав Вакарчук)
Навчаючись на психолога на другому курсі, Анастасія Бакуліна зрозуміла, що обрана професія перестала подобатися. Перед початком передвиборчої кампанії в Україні зацікавилася новинами. У 20 років їй здавалося, що не можна створити медіа без досвіду, але вона все ж запустила «Свідомі» в Instagram, щоб доступно розповідати новини молоді.
Зараз Анастасія відійшла від написання текстів і займається операційною діяльністю, стратегічним плануванням і фінансами, а також внутрішнім менторством команди. Завдяки їй команда, яка раніше працювала на волонтерських засадах, тепер отримує постійну заробітну плату та має змогу розширюватися та брати нові проєкти.
Видання успішно висвітлює історію кримських татар. 2020 року «Свідомі» запустили низку етерів, а щороку Анастасія робить матеріал із розповідями кримських татар про депортацію з півострова, який випускає у травні. Успішним став її подкаст разом із Андрієм Римаруком «Цей дощ надовго», який виходив щотижня. Вона також записала кілька інтервʼю, зокрема з ексміністром культури й інформаційної політики України Олександром Ткаченком та зі співачкою Аліною Паш.
Анастасія прагне розвинути інституційний складник медіа та вийти на стабільне фінансування, основна частка якого надходитиме з комерційних співпраць і спільноти. Також у наступні кілька років редакція розширюватиме напрями роботи та впізнаваність на міжнародному ринку.
«Я створила медіа не для здобуття нагород, а щоби творити зміни в суспільстві. Однак коли твою діяльність визнають та цінують у такий спосіб — це дуже приємно. Це мотивація рухатись далі», — каже Бакуліна.
Читайте історію заснування та розвитку медіа «Свідомі».
Бакуліна Анастасія
Співзасновниця і CEO всеукраїнського молодіжного онлайн-медіа «Свідомі»
«Якщо ви хочете бути лідерами, ваша перша і найголовніша чеснота — це вміти брати на себе відповідальність». (Святослав Вакарчук)
Навчаючись на психолога на другому курсі, Анастасія Бакуліна зрозуміла, що обрана професія перестала подобатися. Перед початком передвиборчої кампанії в Україні зацікавилася новинами. У 20 років їй здавалося, що не можна створити медіа без досвіду, але вона все ж запустила «Свідомі» в Instagram, щоб доступно розповідати новини молоді.
Зараз Анастасія відійшла від написання текстів і займається операційною діяльністю, стратегічним плануванням і фінансами, а також внутрішнім менторством команди. Завдяки їй команда, яка раніше працювала на волонтерських засадах, тепер отримує постійну заробітну плату та має змогу розширюватися та брати нові проєкти.
Видання успішно висвітлює історію кримських татар. 2020 року «Свідомі» запустили низку етерів, а щороку Анастасія робить матеріал із розповідями кримських татар про депортацію з півострова, який випускає у травні. Успішним став її подкаст разом із Андрієм Римаруком «Цей дощ надовго», який виходив щотижня. Вона також записала кілька інтервʼю, зокрема з ексміністром культури й інформаційної політики України Олександром Ткаченком та зі співачкою Аліною Паш.
Анастасія прагне розвинути інституційний складник медіа та вийти на стабільне фінансування, основна частка якого надходитиме з комерційних співпраць і спільноти. Також у наступні кілька років редакція розширюватиме напрями роботи та впізнаваність на міжнародному ринку.
«Я створила медіа не для здобуття нагород, а щоби творити зміни в суспільстві. Однак коли твою діяльність визнають та цінують у такий спосіб — це дуже приємно. Це мотивація рухатись далі», — каже Бакуліна.
Читайте історію заснування та розвитку медіа «Свідомі».
Бичай Роксолана
Політична журналістка видання «Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа»
Бути чесною з тими, хто довіряє тобі своє інформування.
Роксолана пояснює: «Мені не подобалося, якою складною й далекою мовою розповідали про політику. Я усвідомлювала, наскільки всі політичні процеси впливають на наше життя, й не розуміла, чому більшість цим не цікавиться. Мені тоді було 15–16 років, і я собі придумала таку ціль — простою мовою розказувати про складні політичні процеси. Щоб люди розуміли, як те, що здається далеким від їхнього життя, безпосередньо на них впливає».
На «Суспільному» Роксолана починала політичною, а згодом парламентською кореспонденткою. Наростивши контакти й особисті зв’язки у сфері, журналістка вплинула на те, що новини політичної тематики «Суспільне» завжди отримувало одним із перших серед українських медіа, що збільшило його цитованість. Роксолана також придумала цикл розмов із очільниками політичних сил в Україні та систематично записувала великі інтерв'ю із міністрами й керівниками ключових антикорупційних відомств.
У лютому 2022 року Бичай почала працювати на «Радіо Свобода» як політична кореспондентка. Утім, із початком повномасштабного вторгнення дівчина займається переважно висвітленням наслідків війни, розповідає історії постраждалих, а також створює репортажі про перебіг війни. На її думку, зараз це може принести суспільству більше користі.
Її історії збирають мільйонні перегляди, однак найважливіше для журналістки — бачити вплив матеріалів на життя героїв. Як приклад, вона розповідає про хлопчика Романа, який під час обстрілу центру Вінниці втратив маму й зазнав важких поранень та опіків: «Наш матеріал дав поштовх для поширення цієї історії. Зверталися як українські, так і іноземні медіа, які теж хотіли показати російські злочини проти цивільного населення. Багато людей, а також Вінницька міськрада, пропонували матеріальну допомогу на лікування Романа».
У майбутньому Роксолана все ж бачить свій розвиток у політичній журналістиці, бо переконана, що для суспільства необхідно пояснювати внутрішньополітичні процеси. «Я вважаю, що після перемоги ми зіткнемось із дуже складним періодом, зміною влади, розбудовою. Це буде кризовий момент, коли люди будуть змушені проявити себе політично обізнаними громадянами, а не суспільством, яке недостатньо інформоване, щоб зробити свідомий вибір. Я хотіла б бути до цього причетною», — пояснює Роксолана.
Бичай Роксолана
Політична журналістка видання «Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа»
Бути чесною з тими, хто довіряє тобі своє інформування.
Роксолана пояснює: «Мені не подобалося, якою складною й далекою мовою розповідали про політику. Я усвідомлювала, наскільки всі політичні процеси впливають на наше життя, й не розуміла, чому більшість цим не цікавиться. Мені тоді було 15–16 років, і я собі придумала таку ціль — простою мовою розказувати про складні політичні процеси. Щоб люди розуміли, як те, що здається далеким від їхнього життя, безпосередньо на них впливає».
На «Суспільному» Роксолана починала політичною, а згодом парламентською кореспонденткою. Наростивши контакти й особисті зв’язки у сфері, журналістка вплинула на те, що новини політичної тематики «Суспільне» завжди отримувало одним із перших серед українських медіа, що збільшило його цитованість. Роксолана також придумала цикл розмов із очільниками політичних сил в Україні та систематично записувала великі інтерв'ю із міністрами й керівниками ключових антикорупційних відомств.
У лютому 2022 року Бичай почала працювати на «Радіо Свобода» як політична кореспондентка. Утім, із початком повномасштабного вторгнення дівчина займається переважно висвітленням наслідків війни, розповідає історії постраждалих, а також створює репортажі про перебіг війни. На її думку, зараз це може принести суспільству більше користі.
Її історії збирають мільйонні перегляди, однак найважливіше для журналістки — бачити вплив матеріалів на життя героїв. Як приклад, вона розповідає про хлопчика Романа, який під час обстрілу центру Вінниці втратив маму й зазнав важких поранень та опіків: «Наш матеріал дав поштовх для поширення цієї історії. Зверталися як українські, так і іноземні медіа, які теж хотіли показати російські злочини проти цивільного населення. Багато людей, а також Вінницька міськрада, пропонували матеріальну допомогу на лікування Романа».
У майбутньому Роксолана все ж бачить свій розвиток у політичній журналістиці, бо переконана, що для суспільства необхідно пояснювати внутрішньополітичні процеси. «Я вважаю, що після перемоги ми зіткнемось із дуже складним періодом, зміною влади, розбудовою. Це буде кризовий момент, коли люди будуть змушені проявити себе політично обізнаними громадянами, а не суспільством, яке недостатньо інформоване, щоб зробити свідомий вибір. Я хотіла б бути до цього причетною», — пояснює Роксолана.
Бичай Роксолана
Політична журналістка видання «Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа»
Бути чесною з тими, хто довіряє тобі своє інформування.
Роксолана пояснює: «Мені не подобалося, якою складною й далекою мовою розповідали про політику. Я усвідомлювала, наскільки всі політичні процеси впливають на наше життя, й не розуміла, чому більшість цим не цікавиться. Мені тоді було 15–16 років, і я собі придумала таку ціль — простою мовою розказувати про складні політичні процеси. Щоб люди розуміли, як те, що здається далеким від їхнього життя, безпосередньо на них впливає».
На «Суспільному» Роксолана починала політичною, а згодом парламентською кореспонденткою. Наростивши контакти й особисті зв’язки у сфері, журналістка вплинула на те, що новини політичної тематики «Суспільне» завжди отримувало одним із перших серед українських медіа, що збільшило його цитованість. Роксолана також придумала цикл розмов із очільниками політичних сил в Україні та систематично записувала великі інтерв'ю із міністрами й керівниками ключових антикорупційних відомств.
У лютому 2022 року Бичай почала працювати на «Радіо Свобода» як політична кореспондентка. Утім, із початком повномасштабного вторгнення дівчина займається переважно висвітленням наслідків війни, розповідає історії постраждалих, а також створює репортажі про перебіг війни. На її думку, зараз це може принести суспільству більше користі.
Її історії збирають мільйонні перегляди, однак найважливіше для журналістки — бачити вплив матеріалів на життя героїв. Як приклад, вона розповідає про хлопчика Романа, який під час обстрілу центру Вінниці втратив маму й зазнав важких поранень та опіків: «Наш матеріал дав поштовх для поширення цієї історії. Зверталися як українські, так і іноземні медіа, які теж хотіли показати російські злочини проти цивільного населення. Багато людей, а також Вінницька міськрада, пропонували матеріальну допомогу на лікування Романа».
У майбутньому Роксолана все ж бачить свій розвиток у політичній журналістиці, бо переконана, що для суспільства необхідно пояснювати внутрішньополітичні процеси. «Я вважаю, що після перемоги ми зіткнемось із дуже складним періодом, зміною влади, розбудовою. Це буде кризовий момент, коли люди будуть змушені проявити себе політично обізнаними громадянами, а не суспільством, яке недостатньо інформоване, щоб зробити свідомий вибір. Я хотіла б бути до цього причетною», — пояснює Роксолана.
Горпінченко Анастасія
Журналістка агенції розслідувань «Слідство.Інфо»
«Правда, якою б поганою вона не була, у довгостроковій перспективі ніколи не буває такою небезпечною, як брехня». (Бен Бредлі)
У своїй журналістській кар’єрі Анастасія одразу сфокусувалася на російсько-українській війні та її наслідках. З 2019 року працювала репортеркою на Донеччині й Луганщині. Була ведучою програми на «Громадському радіо» про проблеми, з якими стикаються жителі Донбасу через війну. Крім того, журналістка їздила на Схід у складі моніторингових місій, які організовувала ГО «Восток SOS», щоби глибше розібратися в цій темі. Повномасштабну війну Анастасія зустріла в Сєвєродонецьку. Тож тепер їй важко уявити для себе іншу спеціалізацію.
«Мені важливо мати змогу розказувати про цю війну чесно, без виключно “переможних перемог” і квитків у Крим “вже наступного літа”. Хочеться, аби хлопці й дівчата, які воюють, вірили журналістам і знали, що вони можуть поділитися своєю історією та своїми проблемами, а ми не “виріжемо” їхні слова через “недостатній позитив”. Говорити про проблеми у війську важливо, навіть коли триває війна, можливо, навіть, особливо, коли триває війна, бо замовчування породжує корупцію й безкарність», — пояснює Анастасія.
«Не нашкодити» — це один із важливих принципів роботи для дівчини. Адже, працюючи журналісткою на війні, Анастасія розуміє, що відповідальна не лише за правдивість та об’єктивність, а й за життя героїв. Тому, наприклад, під час підготовки матеріалу про колишнього військового з Херсона, якого росіяни взяли в полон, редакція заручилася підтримкою правозахисників. За їхніми рекомендаціями коригували текст, щоб не нашкодити герою чи його родині публікацією певної інформації.
«Допоки триває війна, я не бачу себе інакше, як репортеркою на війні. Я хочу бачити сама й показувати більшій кількості людей, якою ціною нам даються навіть невеликі просування й перемоги. Вважаю, що важливо бачити та фіксувати цю ціну, аби ніколи не забути», — зізнається журналістка.
Анастасія хоче, аби всі медійники пам’ятали: перед ними стоїть надважливе завдання — розповідати історії про людей і для людей, тож не можна ставати головними персонажами своїх же оповідей.
Горпінченко Анастасія
Журналістка агенції розслідувань «Слідство.Інфо»
«Правда, якою б поганою вона не була, у довгостроковій перспективі ніколи не буває такою небезпечною, як брехня». (Бен Бредлі)
У своїй журналістській кар’єрі Анастасія одразу сфокусувалася на російсько-українській війні та її наслідках. З 2019 року працювала репортеркою на Донеччині й Луганщині. Була ведучою програми на «Громадському радіо» про проблеми, з якими стикаються жителі Донбасу через війну. Крім того, журналістка їздила на Схід у складі моніторингових місій, які організовувала ГО «Восток SOS», щоби глибше розібратися в цій темі. Повномасштабну війну Анастасія зустріла в Сєвєродонецьку. Тож тепер їй важко уявити для себе іншу спеціалізацію.
«Мені важливо мати змогу розказувати про цю війну чесно, без виключно “переможних перемог” і квитків у Крим “вже наступного літа”. Хочеться, аби хлопці й дівчата, які воюють, вірили журналістам і знали, що вони можуть поділитися своєю історією та своїми проблемами, а ми не “виріжемо” їхні слова через “недостатній позитив”. Говорити про проблеми у війську важливо, навіть коли триває війна, можливо, навіть, особливо, коли триває війна, бо замовчування породжує корупцію й безкарність», — пояснює Анастасія.
«Не нашкодити» — це один із важливих принципів роботи для дівчини. Адже, працюючи журналісткою на війні, Анастасія розуміє, що відповідальна не лише за правдивість та об’єктивність, а й за життя героїв. Тому, наприклад, під час підготовки матеріалу про колишнього військового з Херсона, якого росіяни взяли в полон, редакція заручилася підтримкою правозахисників. За їхніми рекомендаціями коригували текст, щоб не нашкодити герою чи його родині публікацією певної інформації.
«Допоки триває війна, я не бачу себе інакше, як репортеркою на війні. Я хочу бачити сама й показувати більшій кількості людей, якою ціною нам даються навіть невеликі просування й перемоги. Вважаю, що важливо бачити та фіксувати цю ціну, аби ніколи не забути», — зізнається журналістка.
Анастасія хоче, аби всі медійники пам’ятали: перед ними стоїть надважливе завдання — розповідати історії про людей і для людей, тож не можна ставати головними персонажами своїх же оповідей.
Горпінченко Анастасія
Журналістка агенції розслідувань «Слідство.Інфо»
«Правда, якою б поганою вона не була, у довгостроковій перспективі ніколи не буває такою небезпечною, як брехня». (Бен Бредлі)
У своїй журналістській кар’єрі Анастасія одразу сфокусувалася на російсько-українській війні та її наслідках. З 2019 року працювала репортеркою на Донеччині й Луганщині. Була ведучою програми на «Громадському радіо» про проблеми, з якими стикаються жителі Донбасу через війну. Крім того, журналістка їздила на Схід у складі моніторингових місій, які організовувала ГО «Восток SOS», щоби глибше розібратися в цій темі. Повномасштабну війну Анастасія зустріла в Сєвєродонецьку. Тож тепер їй важко уявити для себе іншу спеціалізацію.
«Мені важливо мати змогу розказувати про цю війну чесно, без виключно “переможних перемог” і квитків у Крим “вже наступного літа”. Хочеться, аби хлопці й дівчата, які воюють, вірили журналістам і знали, що вони можуть поділитися своєю історією та своїми проблемами, а ми не “виріжемо” їхні слова через “недостатній позитив”. Говорити про проблеми у війську важливо, навіть коли триває війна, можливо, навіть, особливо, коли триває війна, бо замовчування породжує корупцію й безкарність», — пояснює Анастасія.
«Не нашкодити» — це один із важливих принципів роботи для дівчини. Адже, працюючи журналісткою на війні, Анастасія розуміє, що відповідальна не лише за правдивість та об’єктивність, а й за життя героїв. Тому, наприклад, під час підготовки матеріалу про колишнього військового з Херсона, якого росіяни взяли в полон, редакція заручилася підтримкою правозахисників. За їхніми рекомендаціями коригували текст, щоб не нашкодити герою чи його родині публікацією певної інформації.
«Допоки триває війна, я не бачу себе інакше, як репортеркою на війні. Я хочу бачити сама й показувати більшій кількості людей, якою ціною нам даються навіть невеликі просування й перемоги. Вважаю, що важливо бачити та фіксувати цю ціну, аби ніколи не забути», — зізнається журналістка.
Анастасія хоче, аби всі медійники пам’ятали: перед ними стоїть надважливе завдання — розповідати історії про людей і для людей, тож не можна ставати головними персонажами своїх же оповідей.
Грицик Тетяна
Шеф-редакторка AIN.Business, журналістка
Підсвічувати український бізнес та надихати інших започатковувати власну справу.
У журналістиці Тетяна понад чотири роки, три з яких писала про ІТ та інвестиції в AIN.UA — медіа про бізнес, стартапи, технології та підприємництва. Спочатку вона розшифровувала та перекладала англійські тексти на фрилансі, а потім стала стажеркою видання. Тетяну надихала тема стартапів, тому вона вчилася писати про них. Набравшись досвіду, займалася великими текстами: розслідуваннями, дослідженнями та рейтингами.
Улітку 2022 року Тетяна Грицик запропонувала себе на посаду шеф-редакторки AIN.Business — медіа від команди AIN.UA, яке мало підсвічувати українські малі й середні бізнеси та надихати інших започатковувати власну справу. Тетяна запропонувала нові формати, зокрема, історії бізнесів, що продовжили розвиток в умовах повномасштабної війни. Також розширила формат «Франшизи» — створила щоквартальну добірку доступних в Україні франшиз та анкети для бізнесів, які масштабуються завдяки цьому.
Тетяна пишається тим, що за рік роботи кількість підписників AIN.Business в Instagram зросла від 800 до 7500 людей, а на сайті під її керівництвом вийшло понад 150 історій українських бізнесів. 2022 року шеф-редакторка започаткувала премію для підприємців — «AIN.Business Club: історії року». Грицик розповідає: «У межах премії ми провели голосування серед читачів і визначили три бізнеси-переможці. Також вдалося вперше зібрати разом представників малого і середнього українського бізнесу. Завдяки цьому підприємці спілкувалися і ділилися досвідом, а переможці премії отримали 100 000 грн на розвиток власної справи».
Тетяна Грицик хоче, аби в AIN.Business зростали кількість читачів, історій та нових форматів. Шеф-редакторка планує створювати подкасти, відеоформати та нові івенти для бізнесів. «Мрію побудувати навколо AIN.Business ком’юніті відповідальних й успішних українських підприємців», — додає Тетяна.
Грицик Тетяна
Шеф-редакторка AIN.Business, журналістка
Підсвічувати український бізнес та надихати інших започатковувати власну справу.
У журналістиці Тетяна понад чотири роки, три з яких писала про ІТ та інвестиції в AIN.UA — медіа про бізнес, стартапи, технології та підприємництва. Спочатку вона розшифровувала та перекладала англійські тексти на фрилансі, а потім стала стажеркою видання. Тетяну надихала тема стартапів, тому вона вчилася писати про них. Набравшись досвіду, займалася великими текстами: розслідуваннями, дослідженнями та рейтингами.
Улітку 2022 року Тетяна Грицик запропонувала себе на посаду шеф-редакторки AIN.Business — медіа від команди AIN.UA, яке мало підсвічувати українські малі й середні бізнеси та надихати інших започатковувати власну справу. Тетяна запропонувала нові формати, зокрема, історії бізнесів, що продовжили розвиток в умовах повномасштабної війни. Також розширила формат «Франшизи» — створила щоквартальну добірку доступних в Україні франшиз та анкети для бізнесів, які масштабуються завдяки цьому.
Тетяна пишається тим, що за рік роботи кількість підписників AIN.Business в Instagram зросла від 800 до 7500 людей, а на сайті під її керівництвом вийшло понад 150 історій українських бізнесів. 2022 року шеф-редакторка започаткувала премію для підприємців — «AIN.Business Club: історії року». Грицик розповідає: «У межах премії ми провели голосування серед читачів і визначили три бізнеси-переможці. Також вдалося вперше зібрати разом представників малого і середнього українського бізнесу. Завдяки цьому підприємці спілкувалися і ділилися досвідом, а переможці премії отримали 100 000 грн на розвиток власної справи».
Тетяна Грицик хоче, аби в AIN.Business зростали кількість читачів, історій та нових форматів. Шеф-редакторка планує створювати подкасти, відеоформати та нові івенти для бізнесів. «Мрію побудувати навколо AIN.Business ком’юніті відповідальних й успішних українських підприємців», — додає Тетяна.
Грицик Тетяна
Шеф-редакторка AIN.Business, журналістка
Підсвічувати український бізнес та надихати інших започатковувати власну справу.
У журналістиці Тетяна понад чотири роки, три з яких писала про ІТ та інвестиції в AIN.UA — медіа про бізнес, стартапи, технології та підприємництва. Спочатку вона розшифровувала та перекладала англійські тексти на фрилансі, а потім стала стажеркою видання. Тетяну надихала тема стартапів, тому вона вчилася писати про них. Набравшись досвіду, займалася великими текстами: розслідуваннями, дослідженнями та рейтингами.
Улітку 2022 року Тетяна Грицик запропонувала себе на посаду шеф-редакторки AIN.Business — медіа від команди AIN.UA, яке мало підсвічувати українські малі й середні бізнеси та надихати інших започатковувати власну справу. Тетяна запропонувала нові формати, зокрема, історії бізнесів, що продовжили розвиток в умовах повномасштабної війни. Також розширила формат «Франшизи» — створила щоквартальну добірку доступних в Україні франшиз та анкети для бізнесів, які масштабуються завдяки цьому.
Тетяна пишається тим, що за рік роботи кількість підписників AIN.Business в Instagram зросла від 800 до 7500 людей, а на сайті під її керівництвом вийшло понад 150 історій українських бізнесів. 2022 року шеф-редакторка започаткувала премію для підприємців — «AIN.Business Club: історії року». Грицик розповідає: «У межах премії ми провели голосування серед читачів і визначили три бізнеси-переможці. Також вдалося вперше зібрати разом представників малого і середнього українського бізнесу. Завдяки цьому підприємці спілкувалися і ділилися досвідом, а переможці премії отримали 100 000 грн на розвиток власної справи».
Тетяна Грицик хоче, аби в AIN.Business зростали кількість читачів, історій та нових форматів. Шеф-редакторка планує створювати подкасти, відеоформати та нові івенти для бізнесів. «Мрію побудувати навколо AIN.Business ком’юніті відповідальних й успішних українських підприємців», — додає Тетяна.
Іванченко Георгій
Фотожурналіст-фрилансер, позаштатний кореспондент Reporters
Постійно переміщатися та вірити в шлях.
Георгій потрапив у журналістику через фотографію — знімав людей та візуальні історії про них. Щоб поєднати документалістику і соціальні теми, вирішив стати фотожурналістом. «Мене надихнула історія британського репортера Ґарета Джонса, який розповів світові правду про Голодомор», — говорить Георгій. На початку повномасштабної війни Георгій волонтерив на вокзалі Львова і водночас фотографував людей. Тоді й зрозумів, що це його справа, і через тиждень поїхав на звільнені Київщину, Чернігівщину, Миколаївщину.
Фото Георгія із фронту та звільнених територій публікували Associated Press та European Pressphoto Agency. На фрилансі Георгій фотографує для «Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки», Bird In Flight, Donbas Frontliner. Зараз фотожурналіст створює свій перший фотопроєкт «Way of War». «Завдяки фото я показую всьому світові актуальну інформацію про події на фронті. А героїзм людей, який фіксую на світлинах, підтримує дух українців», — розповідає Іванченко.
Георгій говорить, що у грудні 2022 — січні 2023 року жив у Бахмуті: «Я розділяв побут із містянами в підвалах, волонтерами, медиками та військовими. Маючи за плечима лише один рюкзак, фотографував життя цих людей».
Георгій планує досліджувати історії людей через світлини та мріє, аби текст доповнював фото, а не навпаки. У поїздці в Часів Яр він знайшов книгу-щоденник українського фотографа ХХ століття Марка Залізняка. Зі щоденника Георгій запам‘ятав цитату, яка, дала новий сенс його роботі: «У книзі йшлося: “Якщо ти — фотограф-аматор, але не фіксуєш історію свого народу, то вона тобі цього не пробачить”».
Читайте докладніше, як Reporters працюють із літературними репортажами в різних форматах.
Іванченко Георгій
Фотожурналіст-фрилансер, позаштатний кореспондент Reporters
Постійно переміщатися та вірити в шлях.
Георгій потрапив у журналістику через фотографію — знімав людей та візуальні історії про них. Щоб поєднати документалістику і соціальні теми, вирішив стати фотожурналістом. «Мене надихнула історія британського репортера Ґарета Джонса, який розповів світові правду про Голодомор», — говорить Георгій. На початку повномасштабної війни Георгій волонтерив на вокзалі Львова і водночас фотографував людей. Тоді й зрозумів, що це його справа, і через тиждень поїхав на звільнені Київщину, Чернігівщину, Миколаївщину.
Фото Георгія із фронту та звільнених територій публікували Associated Press та European Pressphoto Agency. На фрилансі Георгій фотографує для «Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки», Bird In Flight, Donbas Frontliner. Зараз фотожурналіст створює свій перший фотопроєкт «Way of War». «Завдяки фото я показую всьому світові актуальну інформацію про події на фронті. А героїзм людей, який фіксую на світлинах, підтримує дух українців», — розповідає Іванченко.
Георгій говорить, що у грудні 2022 — січні 2023 року жив у Бахмуті: «Я розділяв побут із містянами в підвалах, волонтерами, медиками та військовими. Маючи за плечима лише один рюкзак, фотографував життя цих людей».
Георгій планує досліджувати історії людей через світлини та мріє, аби текст доповнював фото, а не навпаки. У поїздці в Часів Яр він знайшов книгу-щоденник українського фотографа ХХ століття Марка Залізняка. Зі щоденника Георгій запам‘ятав цитату, яка, дала новий сенс його роботі: «У книзі йшлося: “Якщо ти — фотограф-аматор, але не фіксуєш історію свого народу, то вона тобі цього не пробачить”».
Читайте докладніше, як Reporters працюють із літературними репортажами в різних форматах.
Іванченко Георгій
Фотожурналіст-фрилансер, позаштатний кореспондент Reporters
Постійно переміщатися та вірити в шлях.
Георгій потрапив у журналістику через фотографію — знімав людей та візуальні історії про них. Щоб поєднати документалістику і соціальні теми, вирішив стати фотожурналістом. «Мене надихнула історія британського репортера Ґарета Джонса, який розповів світові правду про Голодомор», — говорить Георгій. На початку повномасштабної війни Георгій волонтерив на вокзалі Львова і водночас фотографував людей. Тоді й зрозумів, що це його справа, і через тиждень поїхав на звільнені Київщину, Чернігівщину, Миколаївщину.
Фото Георгія із фронту та звільнених територій публікували Associated Press та European Pressphoto Agency. На фрилансі Георгій фотографує для «Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки», Bird In Flight, Donbas Frontliner. Зараз фотожурналіст створює свій перший фотопроєкт «Way of War». «Завдяки фото я показую всьому світові актуальну інформацію про події на фронті. А героїзм людей, який фіксую на світлинах, підтримує дух українців», — розповідає Іванченко.
Георгій говорить, що у грудні 2022 — січні 2023 року жив у Бахмуті: «Я розділяв побут із містянами в підвалах, волонтерами, медиками та військовими. Маючи за плечима лише один рюкзак, фотографував життя цих людей».
Георгій планує досліджувати історії людей через світлини та мріє, аби текст доповнював фото, а не навпаки. У поїздці в Часів Яр він знайшов книгу-щоденник українського фотографа ХХ століття Марка Залізняка. Зі щоденника Георгій запам‘ятав цитату, яка, дала новий сенс його роботі: «У книзі йшлося: “Якщо ти — фотограф-аматор, але не фіксуєш історію свого народу, то вона тобі цього не пробачить”».
Читайте докладніше, як Reporters працюють із літературними репортажами в різних форматах.
Корнійчук Яна
Журналістка «Слідство.Інфо»
Усе можна зрозуміти, якщо докласти достатньо зусиль.
Яна вступила на журналістику одразу після школи. Журналістка згадує: «Цей крок був доволі зваженим, але підкріплений радше юнацьким максималізмом і вмінням писати твори, аніж високою метою». Під час навчання в університеті Яна почала цікавитися розслідувальною журналістикою, тому свідомо вступила на профільну магістерську програму. Перед початком повномасштабного вторгнення потрапила на стажування у «Слідство.Інфо», де працює й зараз.
«Журналістські розслідування навчили мене того, що найважче й найцікавіше — не знайти відповідь, а поставити правильні запитання. Саме вони здатні провокувати зміни. А мені егоїстично подобається бути причетною до змін», — зізнається Яна.
Матеріал Корнійчук про нардепа Юрія Арістова, який відпочивав на Мальдівах, мав суспільний резонанс: після публікації чиновник склав свої повноваження, а правоохоронці відкрили проти нього кримінальну справу. У розслідуванні про суддю ВАКС Андрія Біцюка Яна викрила, що судові рішення йому допомагала виписувати дружина-адвокатка. Цей випадок показав, що до антикорупційних органів держави також є питання.
«Майбутнє українських медіа буде схильним до цензурування, — вважає Яна. — А українські журналісти, як справжні лісоруби, будуть прорубувати собі право на правду та незаангажованість. Хочеться, щоби про Україну говорили у світі, а джерелом інформації були не іноземні журналісти та фіксери, а ми. Тому варто підвищувати рівень довіри читачів та не боятися братися за складні теми».
У професії Корнійчук прагне стати журналісткою, яку поважатимуть люди. Намацати свою нішу, набути в ній експертності та робити якісні розслідування без гонитви за славою. «Найбільше мотивує бажання зрозуміти, як все працює зсередини», — каже Яна.
Корнійчук Яна
Журналістка «Слідство.Інфо»
Усе можна зрозуміти, якщо докласти достатньо зусиль.
Яна вступила на журналістику одразу після школи. Журналістка згадує: «Цей крок був доволі зваженим, але підкріплений радше юнацьким максималізмом і вмінням писати твори, аніж високою метою». Під час навчання в університеті Яна почала цікавитися розслідувальною журналістикою, тому свідомо вступила на профільну магістерську програму. Перед початком повномасштабного вторгнення потрапила на стажування у «Слідство.Інфо», де працює й зараз.
«Журналістські розслідування навчили мене того, що найважче й найцікавіше — не знайти відповідь, а поставити правильні запитання. Саме вони здатні провокувати зміни. А мені егоїстично подобається бути причетною до змін», — зізнається Яна.
Матеріал Корнійчук про нардепа Юрія Арістова, який відпочивав на Мальдівах, мав суспільний резонанс: після публікації чиновник склав свої повноваження, а правоохоронці відкрили проти нього кримінальну справу. У розслідуванні про суддю ВАКС Андрія Біцюка Яна викрила, що судові рішення йому допомагала виписувати дружина-адвокатка. Цей випадок показав, що до антикорупційних органів держави також є питання.
«Майбутнє українських медіа буде схильним до цензурування, — вважає Яна. — А українські журналісти, як справжні лісоруби, будуть прорубувати собі право на правду та незаангажованість. Хочеться, щоби про Україну говорили у світі, а джерелом інформації були не іноземні журналісти та фіксери, а ми. Тому варто підвищувати рівень довіри читачів та не боятися братися за складні теми».
У професії Корнійчук прагне стати журналісткою, яку поважатимуть люди. Намацати свою нішу, набути в ній експертності та робити якісні розслідування без гонитви за славою. «Найбільше мотивує бажання зрозуміти, як все працює зсередини», — каже Яна.
Корнійчук Яна
Журналістка «Слідство.Інфо»
Усе можна зрозуміти, якщо докласти достатньо зусиль.
Яна вступила на журналістику одразу після школи. Журналістка згадує: «Цей крок був доволі зваженим, але підкріплений радше юнацьким максималізмом і вмінням писати твори, аніж високою метою». Під час навчання в університеті Яна почала цікавитися розслідувальною журналістикою, тому свідомо вступила на профільну магістерську програму. Перед початком повномасштабного вторгнення потрапила на стажування у «Слідство.Інфо», де працює й зараз.
«Журналістські розслідування навчили мене того, що найважче й найцікавіше — не знайти відповідь, а поставити правильні запитання. Саме вони здатні провокувати зміни. А мені егоїстично подобається бути причетною до змін», — зізнається Яна.
Матеріал Корнійчук про нардепа Юрія Арістова, який відпочивав на Мальдівах, мав суспільний резонанс: після публікації чиновник склав свої повноваження, а правоохоронці відкрили проти нього кримінальну справу. У розслідуванні про суддю ВАКС Андрія Біцюка Яна викрила, що судові рішення йому допомагала виписувати дружина-адвокатка. Цей випадок показав, що до антикорупційних органів держави також є питання.
«Майбутнє українських медіа буде схильним до цензурування, — вважає Яна. — А українські журналісти, як справжні лісоруби, будуть прорубувати собі право на правду та незаангажованість. Хочеться, щоби про Україну говорили у світі, а джерелом інформації були не іноземні журналісти та фіксери, а ми. Тому варто підвищувати рівень довіри читачів та не боятися братися за складні теми».
У професії Корнійчук прагне стати журналісткою, яку поважатимуть люди. Намацати свою нішу, набути в ній експертності та робити якісні розслідування без гонитви за славою. «Найбільше мотивує бажання зрозуміти, як все працює зсередини», — каже Яна.
Коротенко Ольга
Менторка локальних редакцій та координаторка контентних проєктів в Агенції медійного росту «Або». Журналістка проєкту «Платформа пам’яті Меморіал» від «Або».
Роблю тільки те, що приносить користь і мені, і людям.
Ольга хотіла стати журналісткою ще з 13 років. Цьому посприяла її мама, яка говорила, що в доньки дикторський голос. Відтоді Ольга мріяла навчитися журналістики та працювати ведучою луганського телеканалу «ЛОТ». Під час навчання в школі вона проходила курси із журналістики, дописувала в місцеві газети, а згодом закінчила Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. «Зрештою, медійницею я стала, але на телеканалі “ЛОТ” не працювала. Інколи радісно, що мрії здійснюються трохи інакше, ніж напланувала на початку», — говорить Ольга.
В Агенції медійного росту «Або» Ольга працює над створенням локальних медіа, розбудовуючи мережу The City. Говорить, що впливає на суспільство, розвиваючи якісну журналістику: «Вплив медіа в регіонах більш відчутний. Аудиторії там утворюють невеликі ком’юніті за територіальною ознакою, тому й довіряють локальним медіа. Саме тому важливо робити ці медіа якісними». Ольга розповідає, що допомагає редакціям не лише створити якісний медіапродукт, а й побудувати на цьому бізнес, продаючи рекламні послуги.
«Я на зв’язку з редакціями 24/7. Я – менторка, але фактично стаю шеф-редакторкою нових медіа у перші три місяці їхньої роботи».
Ольга мріє, щоб журналістика ставала якісною, сучасною і високооплачуваною професією, й хоче докласти зусиль до цього. Найближчим часом вона планує створювати комерційні відділи для редакцій, в яких є менторкою. «Реалії українського медіаринку змушують ставити в пріоритет питання існування медіа. Тому найближчим часом шукатиму шляхи монетизації, буду координувати в цьому редакції й працюватиму над розбудовою екосистеми незалежних медіа», — каже вона.
Читайте докладніше, як працюють Агенція медійного росту «Або» та «Платформа пам’яті Меморіал»
Коротенко Ольга
Менторка локальних редакцій та координаторка контентних проєктів в Агенції медійного росту «Або». Журналістка проєкту «Платформа пам’яті Меморіал» від «Або».
Роблю тільки те, що приносить користь і мені, і людям.
Ольга хотіла стати журналісткою ще з 13 років. Цьому посприяла її мама, яка говорила, що в доньки дикторський голос. Відтоді Ольга мріяла навчитися журналістики та працювати ведучою луганського телеканалу «ЛОТ». Під час навчання в школі вона проходила курси із журналістики, дописувала в місцеві газети, а згодом закінчила Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. «Зрештою, медійницею я стала, але на телеканалі “ЛОТ” не працювала. Інколи радісно, що мрії здійснюються трохи інакше, ніж напланувала на початку», — говорить Ольга.
В Агенції медійного росту «Або» Ольга працює над створенням локальних медіа, розбудовуючи мережу The City. Говорить, що впливає на суспільство, розвиваючи якісну журналістику: «Вплив медіа в регіонах більш відчутний. Аудиторії там утворюють невеликі ком’юніті за територіальною ознакою, тому й довіряють локальним медіа. Саме тому важливо робити ці медіа якісними». Ольга розповідає, що допомагає редакціям не лише створити якісний медіапродукт, а й побудувати на цьому бізнес, продаючи рекламні послуги.
«Я на зв’язку з редакціями 24/7. Я – менторка, але фактично стаю шеф-редакторкою нових медіа у перші три місяці їхньої роботи».
Ольга мріє, щоб журналістика ставала якісною, сучасною і високооплачуваною професією, й хоче докласти зусиль до цього. Найближчим часом вона планує створювати комерційні відділи для редакцій, в яких є менторкою. «Реалії українського медіаринку змушують ставити в пріоритет питання існування медіа. Тому найближчим часом шукатиму шляхи монетизації, буду координувати в цьому редакції й працюватиму над розбудовою екосистеми незалежних медіа», — каже вона.
Читайте докладніше, як працюють Агенція медійного росту «Або» та «Платформа пам’яті Меморіал»
Коротенко Ольга
Менторка локальних редакцій та координаторка контентних проєктів в Агенції медійного росту «Або». Журналістка проєкту «Платформа пам’яті Меморіал» від «Або».
Роблю тільки те, що приносить користь і мені, і людям.
Ольга хотіла стати журналісткою ще з 13 років. Цьому посприяла її мама, яка говорила, що в доньки дикторський голос. Відтоді Ольга мріяла навчитися журналістики та працювати ведучою луганського телеканалу «ЛОТ». Під час навчання в школі вона проходила курси із журналістики, дописувала в місцеві газети, а згодом закінчила Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. «Зрештою, медійницею я стала, але на телеканалі “ЛОТ” не працювала. Інколи радісно, що мрії здійснюються трохи інакше, ніж напланувала на початку», — говорить Ольга.
В Агенції медійного росту «Або» Ольга працює над створенням локальних медіа, розбудовуючи мережу The City. Говорить, що впливає на суспільство, розвиваючи якісну журналістику: «Вплив медіа в регіонах більш відчутний. Аудиторії там утворюють невеликі ком’юніті за територіальною ознакою, тому й довіряють локальним медіа. Саме тому важливо робити ці медіа якісними». Ольга розповідає, що допомагає редакціям не лише створити якісний медіапродукт, а й побудувати на цьому бізнес, продаючи рекламні послуги.
«Я на зв’язку з редакціями 24/7. Я – менторка, але фактично стаю шеф-редакторкою нових медіа у перші три місяці їхньої роботи».
Ольга мріє, щоб журналістика ставала якісною, сучасною і високооплачуваною професією, й хоче докласти зусиль до цього. Найближчим часом вона планує створювати комерційні відділи для редакцій, в яких є менторкою. «Реалії українського медіаринку змушують ставити в пріоритет питання існування медіа. Тому найближчим часом шукатиму шляхи монетизації, буду координувати в цьому редакції й працюватиму над розбудовою екосистеми незалежних медіа», — каже вона.
Читайте докладніше, як працюють Агенція медійного росту «Або» та «Платформа пам’яті Меморіал»
Лапатіна Анастасія
Журналістка The Kyiv Independent
Хороші статті не пишуться за допомогою виснаження, стресу та вигорання.
Анастасія прийшла в журналістику раптово, коли навчання в Канаді через пандемію перейшло в онлайн. Уперше за довгий час мала повернутися додому, але не знала, де себе знайти. Журналістка каже: «Завжди добре й швидко писала, плюс маю вільну англійську. Тож подалася на стажування в англомовну редакцію. Виявилося, що це моє. Принаймні поки».
Анастасія пишається своїми матеріалами про Крим та кримських татар, бо, за її спостереженнями, цю тему досі мало висвітлюють в інформаційному просторі. Також порушує у текстах проблеми Сходу, зокрема жінок і дітей з України, які застрягли в сирійських таборах для біженців після розпаду ІДІЛ. Розповідала про українців у Газі та в Афганістані під час захоплення країни Талібаном.
«Ці теми, зокрема все, що стосується Палестини й Ізраїлю, — надскладні й надважливі. На жаль, українське суспільство мінімально розуміє контекст цих конфліктів. Я отримую багато позитивного фідбеку від людей із цих регіонів щодо своїх матеріалів. Радію можливості збалансовано висвітлювати настільки контроверсійні теми й давати голос тим, кого ігнорують», — каже Лапатіна.
Після публікації матеріалу Анастасії про табір для внутрішньо переміщених осіб на Дніпропетровщині до неї звернувся заможний знайомий з Америки. Чоловік надав багатомісячну фінансову підтримку родинам, про яких вона написала. Завдяки висвітленню подій в Україні, повʼязаних з війною, журналістка має понад 600 000 підписників у Twitter (X). Це сприяло просуванню бренду The Kyiv Independent і зростанню аудиторії медіа. 2022 року Лапатіна потрапила до європейського списку «30 до 30» від Forbes у галузі медіа та маркетингу.
Українські медіа, вважає Анастасія, мають фокусуватися на міжнародних стандартах і форматах журналістики, аби в експертів більше не виникало бажання просити матеріали на вичитку. У її планах — зануритися в аналітику і, можливо, спробувати себе в аналітичному центрі.
«Працювати стало складніше, — зізнається Анастасія. — Однак мотивує писати тільки одна думка: якщо я не напишу, історії так і залишаться нерозказаними».
Лапатіна Анастасія
Журналістка The Kyiv Independent
Хороші статті не пишуться за допомогою виснаження, стресу та вигорання.
Анастасія прийшла в журналістику раптово, коли навчання в Канаді через пандемію перейшло в онлайн. Уперше за довгий час мала повернутися додому, але не знала, де себе знайти. Журналістка каже: «Завжди добре й швидко писала, плюс маю вільну англійську. Тож подалася на стажування в англомовну редакцію. Виявилося, що це моє. Принаймні поки».
Анастасія пишається своїми матеріалами про Крим та кримських татар, бо, за її спостереженнями, цю тему досі мало висвітлюють в інформаційному просторі. Також порушує у текстах проблеми Сходу, зокрема жінок і дітей з України, які застрягли в сирійських таборах для біженців після розпаду ІДІЛ. Розповідала про українців у Газі та в Афганістані під час захоплення країни Талібаном.
«Ці теми, зокрема все, що стосується Палестини й Ізраїлю, — надскладні й надважливі. На жаль, українське суспільство мінімально розуміє контекст цих конфліктів. Я отримую багато позитивного фідбеку від людей із цих регіонів щодо своїх матеріалів. Радію можливості збалансовано висвітлювати настільки контроверсійні теми й давати голос тим, кого ігнорують», — каже Лапатіна.
Після публікації матеріалу Анастасії про табір для внутрішньо переміщених осіб на Дніпропетровщині до неї звернувся заможний знайомий з Америки. Чоловік надав багатомісячну фінансову підтримку родинам, про яких вона написала. Завдяки висвітленню подій в Україні, повʼязаних з війною, журналістка має понад 600 000 підписників у Twitter (X). Це сприяло просуванню бренду The Kyiv Independent і зростанню аудиторії медіа. 2022 року Лапатіна потрапила до європейського списку «30 до 30» від Forbes у галузі медіа та маркетингу.
Українські медіа, вважає Анастасія, мають фокусуватися на міжнародних стандартах і форматах журналістики, аби в експертів більше не виникало бажання просити матеріали на вичитку. У її планах — зануритися в аналітику і, можливо, спробувати себе в аналітичному центрі.
«Працювати стало складніше, — зізнається Анастасія. — Однак мотивує писати тільки одна думка: якщо я не напишу, історії так і залишаться нерозказаними».
Лапатіна Анастасія
Журналістка The Kyiv Independent
Хороші статті не пишуться за допомогою виснаження, стресу та вигорання.
Анастасія прийшла в журналістику раптово, коли навчання в Канаді через пандемію перейшло в онлайн. Уперше за довгий час мала повернутися додому, але не знала, де себе знайти. Журналістка каже: «Завжди добре й швидко писала, плюс маю вільну англійську. Тож подалася на стажування в англомовну редакцію. Виявилося, що це моє. Принаймні поки».
Анастасія пишається своїми матеріалами про Крим та кримських татар, бо, за її спостереженнями, цю тему досі мало висвітлюють в інформаційному просторі. Також порушує у текстах проблеми Сходу, зокрема жінок і дітей з України, які застрягли в сирійських таборах для біженців після розпаду ІДІЛ. Розповідала про українців у Газі та в Афганістані під час захоплення країни Талібаном.
«Ці теми, зокрема все, що стосується Палестини й Ізраїлю, — надскладні й надважливі. На жаль, українське суспільство мінімально розуміє контекст цих конфліктів. Я отримую багато позитивного фідбеку від людей із цих регіонів щодо своїх матеріалів. Радію можливості збалансовано висвітлювати настільки контроверсійні теми й давати голос тим, кого ігнорують», — каже Лапатіна.
Після публікації матеріалу Анастасії про табір для внутрішньо переміщених осіб на Дніпропетровщині до неї звернувся заможний знайомий з Америки. Чоловік надав багатомісячну фінансову підтримку родинам, про яких вона написала. Завдяки висвітленню подій в Україні, повʼязаних з війною, журналістка має понад 600 000 підписників у Twitter (X). Це сприяло просуванню бренду The Kyiv Independent і зростанню аудиторії медіа. 2022 року Лапатіна потрапила до європейського списку «30 до 30» від Forbes у галузі медіа та маркетингу.
Українські медіа, вважає Анастасія, мають фокусуватися на міжнародних стандартах і форматах журналістики, аби в експертів більше не виникало бажання просити матеріали на вичитку. У її планах — зануритися в аналітику і, можливо, спробувати себе в аналітичному центрі.
«Працювати стало складніше, — зізнається Анастасія. — Однак мотивує писати тільки одна думка: якщо я не напишу, історії так і залишаться нерозказаними».
Мазепа Яна
Координаторка відділів текстів і досліджень у Ukraїner
Діяти, а не очікувати.
«На четвертому курсі я почала волонтерити в Ukraїner як редакторка й захопилася роботою з текстами. Хоча до цього я вже стажувалася в кількох медіа, але не цінувала цю працю так, як тоді, коли долучилася до своєї редакції й побачила, що таке незалежна журналістика та дотримання цінностей. Тоді й переконалася, що навчання в ІЖ [Інституті журналістики КНУ, — ред.] не було помилкою. Я вибрала правильний шлях», — ділиться Яна.
В Ukraїner Мазепа координує текстовий відділ і відділ досліджень. Оскільки з 2022 року медіа стало «швидким», то така багатозадачність є важливою для обох команд, адже це показує волонтерам, що у проєкті можна професійно зростати. «Із січня до вересня 2023 року в текстовому відділі під моїм керівництвом пройшли практику дев’ять студенток, а стажування — вісім авторок. Усі після закінчення термінів співпраці захотіли лишитися в спільноті, щоби й далі писати для видання», — розповідає Яна.
Ukraїner став одним із перших українських медіа, яке розвиває професійне волонтерство. Для Яни це — спосіб реалізувати себе, приносячи користь рідній країні. Про свій персональний розвиток вона говорить так: «Ще рік тому я хотіла редагувати тексти й не думала про роботу координаторки. А зараз лиш інколи встигаю редагувати, бо координую два відділи й обожнюю цю роботу. Мені комфортно, що моя професія не обмежує мене, тому зараз я не знаю, як хочу розвиватися далі. І мені це подобається».
Щодо розвитку медіа, то план чіткий: відділ текстів, команда медіа і Яна Мазепа як координаторка прагнуть збалансувати матеріали на воєнну та невоєнну теми й впровадити авторські колонки. У межах відділу досліджень стратегічним планом є формування компетентних команд для роботи з конкретними темами, а також створення дослідницького центру. «Перші кроки у співпраці з інститутами ми вже зробили. Я сформувала перелік проєктів з їхнім описом, яким ми поділилися з KSE [Київська школа економіки, — ред.]. Будемо розвивати ґрунтовні дослідження для наших матеріалів, залучаючи студентів і науковців», — ділиться Мазепа.
Мазепа Яна
Координаторка відділів текстів і досліджень у Ukraїner
Діяти, а не очікувати.
«На четвертому курсі я почала волонтерити в Ukraїner як редакторка й захопилася роботою з текстами. Хоча до цього я вже стажувалася в кількох медіа, але не цінувала цю працю так, як тоді, коли долучилася до своєї редакції й побачила, що таке незалежна журналістика та дотримання цінностей. Тоді й переконалася, що навчання в ІЖ [Інституті журналістики КНУ, — ред.] не було помилкою. Я вибрала правильний шлях», — ділиться Яна.
В Ukraїner Мазепа координує текстовий відділ і відділ досліджень. Оскільки з 2022 року медіа стало «швидким», то така багатозадачність є важливою для обох команд, адже це показує волонтерам, що у проєкті можна професійно зростати. «Із січня до вересня 2023 року в текстовому відділі під моїм керівництвом пройшли практику дев’ять студенток, а стажування — вісім авторок. Усі після закінчення термінів співпраці захотіли лишитися в спільноті, щоби й далі писати для видання», — розповідає Яна.
Ukraїner став одним із перших українських медіа, яке розвиває професійне волонтерство. Для Яни це — спосіб реалізувати себе, приносячи користь рідній країні. Про свій персональний розвиток вона говорить так: «Ще рік тому я хотіла редагувати тексти й не думала про роботу координаторки. А зараз лиш інколи встигаю редагувати, бо координую два відділи й обожнюю цю роботу. Мені комфортно, що моя професія не обмежує мене, тому зараз я не знаю, як хочу розвиватися далі. І мені це подобається».
Щодо розвитку медіа, то план чіткий: відділ текстів, команда медіа і Яна Мазепа як координаторка прагнуть збалансувати матеріали на воєнну та невоєнну теми й впровадити авторські колонки. У межах відділу досліджень стратегічним планом є формування компетентних команд для роботи з конкретними темами, а також створення дослідницького центру. «Перші кроки у співпраці з інститутами ми вже зробили. Я сформувала перелік проєктів з їхнім описом, яким ми поділилися з KSE [Київська школа економіки, — ред.]. Будемо розвивати ґрунтовні дослідження для наших матеріалів, залучаючи студентів і науковців», — ділиться Мазепа.
Мазепа Яна
Координаторка відділів текстів і досліджень у Ukraїner
Діяти, а не очікувати.
«На четвертому курсі я почала волонтерити в Ukraїner як редакторка й захопилася роботою з текстами. Хоча до цього я вже стажувалася в кількох медіа, але не цінувала цю працю так, як тоді, коли долучилася до своєї редакції й побачила, що таке незалежна журналістика та дотримання цінностей. Тоді й переконалася, що навчання в ІЖ [Інституті журналістики КНУ, — ред.] не було помилкою. Я вибрала правильний шлях», — ділиться Яна.
В Ukraїner Мазепа координує текстовий відділ і відділ досліджень. Оскільки з 2022 року медіа стало «швидким», то така багатозадачність є важливою для обох команд, адже це показує волонтерам, що у проєкті можна професійно зростати. «Із січня до вересня 2023 року в текстовому відділі під моїм керівництвом пройшли практику дев’ять студенток, а стажування — вісім авторок. Усі після закінчення термінів співпраці захотіли лишитися в спільноті, щоби й далі писати для видання», — розповідає Яна.
Ukraїner став одним із перших українських медіа, яке розвиває професійне волонтерство. Для Яни це — спосіб реалізувати себе, приносячи користь рідній країні. Про свій персональний розвиток вона говорить так: «Ще рік тому я хотіла редагувати тексти й не думала про роботу координаторки. А зараз лиш інколи встигаю редагувати, бо координую два відділи й обожнюю цю роботу. Мені комфортно, що моя професія не обмежує мене, тому зараз я не знаю, як хочу розвиватися далі. І мені це подобається».
Щодо розвитку медіа, то план чіткий: відділ текстів, команда медіа і Яна Мазепа як координаторка прагнуть збалансувати матеріали на воєнну та невоєнну теми й впровадити авторські колонки. У межах відділу досліджень стратегічним планом є формування компетентних команд для роботи з конкретними темами, а також створення дослідницького центру. «Перші кроки у співпраці з інститутами ми вже зробили. Я сформувала перелік проєктів з їхнім описом, яким ми поділилися з KSE [Київська школа економіки, — ред.]. Будемо розвивати ґрунтовні дослідження для наших матеріалів, залучаючи студентів і науковців», — ділиться Мазепа.
Нікітюк Ярослава
Журналістка Рівненської агенції журналістських розслідувань «Четверта влада»
Дотримуватися журналістських стандартів та етичного кодексу українського журналіста.
Один із перших текстів Ярослава написала ще у школі, адже її турбували проблеми рідної Хмельниччини. Тоді школярка помітила, що місцевий підприємець зрізав дерева в центрі села. Після публікації сільський голова звинуватив дівчину в брехні. Вона розхвилювалася через цю ситуацію, але вирішила, що й далі писатиме.
Тож у наступному тексті Ярослава зачепила проблему аварійних мостів, які вже протягом років місцева влада не змогла облаштувати навіть поруччям. Великим здивуванням для неї став довгоочікуваний ремонт споруд, пригадує дівчина:
«Ці тексти я не готувала як журналістські матеріали, бо про журналістику не думала й майже нічого не знала. Тоді я навіть за коментарями не зверталася, бо не знала, що таке треба робити».
Цей досвід став показовим: саме так Ярослава зацікавилася розслідувальною журналістикою й пішла за цією спеціальністю замість обраної професії архітектора.
Зараз Ярославу неабияк мотивує реакція на її тексти. Наприклад, якщо після публікації розслідування на фігурантів відкривають провадження. За її словами, тоді з’являється відчуття, що твоя робота недаремна:
«У нашої редакції є місія — розвивати справедливе суспільство без корупції. Своїми матеріалами я впливаю на цей розвиток. Звісно, це розвиває і медіагалузь, бо в роботі ми дотримуємося журналістських стандартів і кодексу, показуємо приклад іншим, якою має бути журналістика».
Ярослава хотіла б бачити більш медіаграмотне суспільство, аби люди віддавали перевагу незалежним медіа. Тому вона бачить свою задачу в представленні якісної журналістики й тому, аби показувати приклад, якою вона має бути. У цьому їй допомагають успішні кейси розслідувань — вони вимагають багато зусиль, але після публікації сприймаються як маленька перемога над великими труднощами.
Нікітюк Ярослава
Журналістка Рівненської агенції журналістських розслідувань «Четверта влада»
Дотримуватися журналістських стандартів та етичного кодексу українського журналіста.
Один із перших текстів Ярослава написала ще у школі, адже її турбували проблеми рідної Хмельниччини. Тоді школярка помітила, що місцевий підприємець зрізав дерева в центрі села. Після публікації сільський голова звинуватив дівчину в брехні. Вона розхвилювалася через цю ситуацію, але вирішила, що й далі писатиме.
Тож у наступному тексті Ярослава зачепила проблему аварійних мостів, які вже протягом років місцева влада не змогла облаштувати навіть поруччям. Великим здивуванням для неї став довгоочікуваний ремонт споруд, пригадує дівчина:
«Ці тексти я не готувала як журналістські матеріали, бо про журналістику не думала й майже нічого не знала. Тоді я навіть за коментарями не зверталася, бо не знала, що таке треба робити».
Цей досвід став показовим: саме так Ярослава зацікавилася розслідувальною журналістикою й пішла за цією спеціальністю замість обраної професії архітектора.
Зараз Ярославу неабияк мотивує реакція на її тексти. Наприклад, якщо після публікації розслідування на фігурантів відкривають провадження. За її словами, тоді з’являється відчуття, що твоя робота недаремна:
«У нашої редакції є місія — розвивати справедливе суспільство без корупції. Своїми матеріалами я впливаю на цей розвиток. Звісно, це розвиває і медіагалузь, бо в роботі ми дотримуємося журналістських стандартів і кодексу, показуємо приклад іншим, якою має бути журналістика».
Ярослава хотіла б бачити більш медіаграмотне суспільство, аби люди віддавали перевагу незалежним медіа. Тому вона бачить свою задачу в представленні якісної журналістики й тому, аби показувати приклад, якою вона має бути. У цьому їй допомагають успішні кейси розслідувань — вони вимагають багато зусиль, але після публікації сприймаються як маленька перемога над великими труднощами.
Нікітюк Ярослава
Журналістка Рівненської агенції журналістських розслідувань «Четверта влада»
Дотримуватися журналістських стандартів та етичного кодексу українського журналіста.
Один із перших текстів Ярослава написала ще у школі, адже її турбували проблеми рідної Хмельниччини. Тоді школярка помітила, що місцевий підприємець зрізав дерева в центрі села. Після публікації сільський голова звинуватив дівчину в брехні. Вона розхвилювалася через цю ситуацію, але вирішила, що й далі писатиме.
Тож у наступному тексті Ярослава зачепила проблему аварійних мостів, які вже протягом років місцева влада не змогла облаштувати навіть поруччям. Великим здивуванням для неї став довгоочікуваний ремонт споруд, пригадує дівчина:
«Ці тексти я не готувала як журналістські матеріали, бо про журналістику не думала й майже нічого не знала. Тоді я навіть за коментарями не зверталася, бо не знала, що таке треба робити».
Цей досвід став показовим: саме так Ярослава зацікавилася розслідувальною журналістикою й пішла за цією спеціальністю замість обраної професії архітектора.
Зараз Ярославу неабияк мотивує реакція на її тексти. Наприклад, якщо після публікації розслідування на фігурантів відкривають провадження. За її словами, тоді з’являється відчуття, що твоя робота недаремна:
«У нашої редакції є місія — розвивати справедливе суспільство без корупції. Своїми матеріалами я впливаю на цей розвиток. Звісно, це розвиває і медіагалузь, бо в роботі ми дотримуємося журналістських стандартів і кодексу, показуємо приклад іншим, якою має бути журналістика».
Ярослава хотіла б бачити більш медіаграмотне суспільство, аби люди віддавали перевагу незалежним медіа. Тому вона бачить свою задачу в представленні якісної журналістики й тому, аби показувати приклад, якою вона має бути. У цьому їй допомагають успішні кейси розслідувань — вони вимагають багато зусиль, але після публікації сприймаються як маленька перемога над великими труднощами.
Орсач Оксана
Журналістка Nikcenter
Гірка правда краща за солодку брехню.
У дитинстві Оксана думала, що присвятить життя літературній діяльності, бо особливо зачитувалася іноземними детективами. Агатою Крісті їй стати не судилося, як жартує сама журналістка, але від дитячої мрії не відмовилася. Тепер вона працює з журналістськими розслідуваннями.
Оксана створює також аналітичні статті, дата-проєкти й освітні можливості для журналістів. У розслідуваннях викриває корупційні ризики, порушення прав людей і випадки воєнних злочинів на півдні України. Найбільш важливими вважає результати розслідування воєнного злочину у Правдиному на Херсонщині й обстрілів Миколаєва із систем С-300. Журналістка встановила причетних до цього російських командирів та окупантів, а знайдені дані передала правоохоронцям.
Її розслідування «Десант вбивць: хто з російських військових причетний до катувань і загибелі сімох цивільних на Херсонщині» ввійшло до добірки «Розслідування місяця» від Глобальної мережі журналістів-розслідувачів. Також після матеріалу Оксани НАБУ відкрило провадження про заволодіння державними сільгоспземлями на Миколаївщині. У розслідуванні журналістка розкрила схему вже ексзаступника голови облради, за якою його компанія отримала сотні гектарів ріллі через підставних осіб.
«Хай мої матеріали засмучують, злять, змушують розчаровуватися, — говорить Орсач, — головне, щоб не залишали людей байдужими. Лише так можна спонукати суспільство не тільки поглянути на проблему, а й шукати її першопричини й “вимикачі”. Тому незалежні медіа мають лунати гучніше».
Зараз, на думку Оксани, українські медіа мають бути згуртовані заради спільних цінностей і мети, мають обмінюватися досвідом і навіть ресурсами. «Можливо, це лише моя бульбашка, але більшості незалежних медіа це вдається. Хай така взаємопідтримка лишається й надалі», — каже Оксана. Тож серед головних цілей Оксани — створити гучні матеріали в колаборації з колегами з інших регіонів.
«Завдяки моїй роботі я маю реальний шанс вплинути на зашкарублі проблеми в місті чи країні загалом. Навіть якщо поки реакція суспільства й влади у нас в регіоні не надто бурхлива, бачу шляхи, як домагатися справедливості. Тим паче мені цікаво працювати з даними та виколупувати приховану інформацію. Цим треба горіти, інакше — вигориш», — додає Орсач.
Орсач Оксана
Журналістка Nikcenter
Гірка правда краща за солодку брехню.
У дитинстві Оксана думала, що присвятить життя літературній діяльності, бо особливо зачитувалася іноземними детективами. Агатою Крісті їй стати не судилося, як жартує сама журналістка, але від дитячої мрії не відмовилася. Тепер вона працює з журналістськими розслідуваннями.
Оксана створює також аналітичні статті, дата-проєкти й освітні можливості для журналістів. У розслідуваннях викриває корупційні ризики, порушення прав людей і випадки воєнних злочинів на півдні України. Найбільш важливими вважає результати розслідування воєнного злочину у Правдиному на Херсонщині й обстрілів Миколаєва із систем С-300. Журналістка встановила причетних до цього російських командирів та окупантів, а знайдені дані передала правоохоронцям.
Її розслідування «Десант вбивць: хто з російських військових причетний до катувань і загибелі сімох цивільних на Херсонщині» ввійшло до добірки «Розслідування місяця» від Глобальної мережі журналістів-розслідувачів. Також після матеріалу Оксани НАБУ відкрило провадження про заволодіння державними сільгоспземлями на Миколаївщині. У розслідуванні журналістка розкрила схему вже ексзаступника голови облради, за якою його компанія отримала сотні гектарів ріллі через підставних осіб.
«Хай мої матеріали засмучують, злять, змушують розчаровуватися, — говорить Орсач, — головне, щоб не залишали людей байдужими. Лише так можна спонукати суспільство не тільки поглянути на проблему, а й шукати її першопричини й “вимикачі”. Тому незалежні медіа мають лунати гучніше».
Зараз, на думку Оксани, українські медіа мають бути згуртовані заради спільних цінностей і мети, мають обмінюватися досвідом і навіть ресурсами. «Можливо, це лише моя бульбашка, але більшості незалежних медіа це вдається. Хай така взаємопідтримка лишається й надалі», — каже Оксана. Тож серед головних цілей Оксани — створити гучні матеріали в колаборації з колегами з інших регіонів.
«Завдяки моїй роботі я маю реальний шанс вплинути на зашкарублі проблеми в місті чи країні загалом. Навіть якщо поки реакція суспільства й влади у нас в регіоні не надто бурхлива, бачу шляхи, як домагатися справедливості. Тим паче мені цікаво працювати з даними та виколупувати приховану інформацію. Цим треба горіти, інакше — вигориш», — додає Орсач.
Орсач Оксана
Журналістка Nikcenter
Гірка правда краща за солодку брехню.
У дитинстві Оксана думала, що присвятить життя літературній діяльності, бо особливо зачитувалася іноземними детективами. Агатою Крісті їй стати не судилося, як жартує сама журналістка, але від дитячої мрії не відмовилася. Тепер вона працює з журналістськими розслідуваннями.
Оксана створює також аналітичні статті, дата-проєкти й освітні можливості для журналістів. У розслідуваннях викриває корупційні ризики, порушення прав людей і випадки воєнних злочинів на півдні України. Найбільш важливими вважає результати розслідування воєнного злочину у Правдиному на Херсонщині й обстрілів Миколаєва із систем С-300. Журналістка встановила причетних до цього російських командирів та окупантів, а знайдені дані передала правоохоронцям.
Її розслідування «Десант вбивць: хто з російських військових причетний до катувань і загибелі сімох цивільних на Херсонщині» ввійшло до добірки «Розслідування місяця» від Глобальної мережі журналістів-розслідувачів. Також після матеріалу Оксани НАБУ відкрило провадження про заволодіння державними сільгоспземлями на Миколаївщині. У розслідуванні журналістка розкрила схему вже ексзаступника голови облради, за якою його компанія отримала сотні гектарів ріллі через підставних осіб.
«Хай мої матеріали засмучують, злять, змушують розчаровуватися, — говорить Орсач, — головне, щоб не залишали людей байдужими. Лише так можна спонукати суспільство не тільки поглянути на проблему, а й шукати її першопричини й “вимикачі”. Тому незалежні медіа мають лунати гучніше».
Зараз, на думку Оксани, українські медіа мають бути згуртовані заради спільних цінностей і мети, мають обмінюватися досвідом і навіть ресурсами. «Можливо, це лише моя бульбашка, але більшості незалежних медіа це вдається. Хай така взаємопідтримка лишається й надалі», — каже Оксана. Тож серед головних цілей Оксани — створити гучні матеріали в колаборації з колегами з інших регіонів.
«Завдяки моїй роботі я маю реальний шанс вплинути на зашкарублі проблеми в місті чи країні загалом. Навіть якщо поки реакція суспільства й влади у нас в регіоні не надто бурхлива, бачу шляхи, як домагатися справедливості. Тим паче мені цікаво працювати з даними та виколупувати приховану інформацію. Цим треба горіти, інакше — вигориш», — додає Орсач.
Подлєсна Алла
Головна редакторка «Суспільне Чернівці»
Не зашкодити публікаціями, мати суспільну цінність, доступність, повноту.
Наприкінці навчання у школі Алла склала до купи все, що найбільше цікавить: думати, працювати над текстами й пізнавати нове. Саме так й обрала кафедру журналістики. Зараз Аллі здається, що їй сильно пощастило, адже на початку журналістка мала поверхове уявлення про роботу в медіа. Утім, потрапивши на «Суспільне», Алла зрозуміла різноманіття, важливість і впливовість професії:
«У журналістику прийшла на третьому курсі. За цей час встигла попрацювати кореспондентом і лінійним продюсером. У 22 роки стала головною редакторкою “Суспільне Чернівці”. Зараз я працюю в медіа, бо розумію важливість інформації, не зіпсованої маніпуляціями й фейками».
За цей час редакції вдалося наростити велику аудиторію. Водночас після реформи державного мовлення команда зіштовхнулася з тим, що певний час люди не розуміли, що таке «Суспільне». Тепер їх читають політики, лідери думок, люди різних професій, а кепшн-відео Буковинської філії єдині в регіоні набирають мільйони переглядів. Не менш важливо те, що журналістська робота приносить практичну користь, каже Алла:
«У жовтні ми написали текст про жінок, які пережили домашнє насильство й про те, як працює департамент захисту прав жінок у Чернівцях. За декілька днів нам написали з департаменту, що завдяки нашій публікації жінка, яка разом із дітьми потерпала від побиття, дізналася про таку можливість і наважилася залишити кривдника».
Нині бажання Алли — писати важливі й впливові новинні історії. Саме тому в редакції не звикли погоджувати швидкі теми, а підштовхують журналістів думати глибше, знаходити нові кути й сенси, щоб матеріал жив довше, ніж один день. Окрім того, головна редакторка сподівається, що в Україні зростатиме кількість незалежних медіа. Адже конкуренція — це складник якості.
Подлєсна Алла
Головна редакторка «Суспільне Чернівці»
Не зашкодити публікаціями, мати суспільну цінність, доступність, повноту.
Наприкінці навчання у школі Алла склала до купи все, що найбільше цікавить: думати, працювати над текстами й пізнавати нове. Саме так й обрала кафедру журналістики. Зараз Аллі здається, що їй сильно пощастило, адже на початку журналістка мала поверхове уявлення про роботу в медіа. Утім, потрапивши на «Суспільне», Алла зрозуміла різноманіття, важливість і впливовість професії:
«У журналістику прийшла на третьому курсі. За цей час встигла попрацювати кореспондентом і лінійним продюсером. У 22 роки стала головною редакторкою “Суспільне Чернівці”. Зараз я працюю в медіа, бо розумію важливість інформації, не зіпсованої маніпуляціями й фейками».
За цей час редакції вдалося наростити велику аудиторію. Водночас після реформи державного мовлення команда зіштовхнулася з тим, що певний час люди не розуміли, що таке «Суспільне». Тепер їх читають політики, лідери думок, люди різних професій, а кепшн-відео Буковинської філії єдині в регіоні набирають мільйони переглядів. Не менш важливо те, що журналістська робота приносить практичну користь, каже Алла:
«У жовтні ми написали текст про жінок, які пережили домашнє насильство й про те, як працює департамент захисту прав жінок у Чернівцях. За декілька днів нам написали з департаменту, що завдяки нашій публікації жінка, яка разом із дітьми потерпала від побиття, дізналася про таку можливість і наважилася залишити кривдника».
Нині бажання Алли — писати важливі й впливові новинні історії. Саме тому в редакції не звикли погоджувати швидкі теми, а підштовхують журналістів думати глибше, знаходити нові кути й сенси, щоб матеріал жив довше, ніж один день. Окрім того, головна редакторка сподівається, що в Україні зростатиме кількість незалежних медіа. Адже конкуренція — це складник якості.
Подлєсна Алла
Головна редакторка «Суспільне Чернівці»
Не зашкодити публікаціями, мати суспільну цінність, доступність, повноту.
Наприкінці навчання у школі Алла склала до купи все, що найбільше цікавить: думати, працювати над текстами й пізнавати нове. Саме так й обрала кафедру журналістики. Зараз Аллі здається, що їй сильно пощастило, адже на початку журналістка мала поверхове уявлення про роботу в медіа. Утім, потрапивши на «Суспільне», Алла зрозуміла різноманіття, важливість і впливовість професії:
«У журналістику прийшла на третьому курсі. За цей час встигла попрацювати кореспондентом і лінійним продюсером. У 22 роки стала головною редакторкою “Суспільне Чернівці”. Зараз я працюю в медіа, бо розумію важливість інформації, не зіпсованої маніпуляціями й фейками».
За цей час редакції вдалося наростити велику аудиторію. Водночас після реформи державного мовлення команда зіштовхнулася з тим, що певний час люди не розуміли, що таке «Суспільне». Тепер їх читають політики, лідери думок, люди різних професій, а кепшн-відео Буковинської філії єдині в регіоні набирають мільйони переглядів. Не менш важливо те, що журналістська робота приносить практичну користь, каже Алла:
«У жовтні ми написали текст про жінок, які пережили домашнє насильство й про те, як працює департамент захисту прав жінок у Чернівцях. За декілька днів нам написали з департаменту, що завдяки нашій публікації жінка, яка разом із дітьми потерпала від побиття, дізналася про таку можливість і наважилася залишити кривдника».
Нині бажання Алли — писати важливі й впливові новинні історії. Саме тому в редакції не звикли погоджувати швидкі теми, а підштовхують журналістів думати глибше, знаходити нові кути й сенси, щоб матеріал жив довше, ніж один день. Окрім того, головна редакторка сподівається, що в Україні зростатиме кількість незалежних медіа. Адже конкуренція — це складник якості.
Радченко Яна
Редакторка стрічки новин і журналістка у Центрі прав людини ZMINA, авторка текстів у виданні «Гендер в деталях»
Гарні тексти напряму залежать від постійного підвищення кваліфікації та вдосконалення навичок, тому навчатися й розвиватися треба щодня.
Яна прийшла у журналістику в 16 років. Під час навчання у школі обіймала посаду головної редакторки районної газети «Шкільна ліга» у Токмаку, де розповідали про життя місцевої молоді. Свою спеціалізацію, якою займається донині, знайшла на першому курсі університету, коли пройшла тренінг про те, як журналістам писати на тематику ЛГБТ.
«Так я почала працювати з цією темою. Потім довго писала про фемінізм, а згодом навчилася висвітлювати у своїх текстах й інші питання, повʼязані з правами людини. Мені цікаво це, тому що я бачу можливості для свого професійного розвитку, а також відчуваю важливість цієї роботи».
Для Яни радісно, коли її тексти приносять практичну користь. Наприклад, коли читачі отримують допомогу, зокрема звертаються до ромських чи ЛГБТК+-організацій, про які Яна часто згадує в публікаціях. Поміж іншого, трапляються випадки, коли роботи журналістки використовують під час розслідувань злочинів на ґрунті ненависті.
«Мені здається, що найкраще, що можуть почути журналісти та журналістки, які працюють із чутливими темами, це щось на зразок "Дякую, я змінив/-ла свою думку" або "Переслав/-ла своїм рідним і друзям твій текст". І я це чую доволі часто».
Поки Яна не поспішає говорити про свої плани публічно, адже, за її словами, вірить у забобони. Попри це, медійниця впевнена, що й далі досліджуватиме нові виклики та тенденції у галузі правозахисту. Крім того, щиро чекає на деокупацію рідного Токмака, аби написати і новину, і великий текст, сповнений сліз, радості та надії.
Радченко Яна
Редакторка стрічки новин і журналістка у Центрі прав людини ZMINA, авторка текстів у виданні «Гендер в деталях»
Гарні тексти напряму залежать від постійного підвищення кваліфікації та вдосконалення навичок, тому навчатися й розвиватися треба щодня.
Яна прийшла у журналістику в 16 років. Під час навчання у школі обіймала посаду головної редакторки районної газети «Шкільна ліга» у Токмаку, де розповідали про життя місцевої молоді. Свою спеціалізацію, якою займається донині, знайшла на першому курсі університету, коли пройшла тренінг про те, як журналістам писати на тематику ЛГБТ.
«Так я почала працювати з цією темою. Потім довго писала про фемінізм, а згодом навчилася висвітлювати у своїх текстах й інші питання, повʼязані з правами людини. Мені цікаво це, тому що я бачу можливості для свого професійного розвитку, а також відчуваю важливість цієї роботи».
Для Яни радісно, коли її тексти приносять практичну користь. Наприклад, коли читачі отримують допомогу, зокрема звертаються до ромських чи ЛГБТК+-організацій, про які Яна часто згадує в публікаціях. Поміж іншого, трапляються випадки, коли роботи журналістки використовують під час розслідувань злочинів на ґрунті ненависті.
«Мені здається, що найкраще, що можуть почути журналісти та журналістки, які працюють із чутливими темами, це щось на зразок "Дякую, я змінив/-ла свою думку" або "Переслав/-ла своїм рідним і друзям твій текст". І я це чую доволі часто».
Поки Яна не поспішає говорити про свої плани публічно, адже, за її словами, вірить у забобони. Попри це, медійниця впевнена, що й далі досліджуватиме нові виклики та тенденції у галузі правозахисту. Крім того, щиро чекає на деокупацію рідного Токмака, аби написати і новину, і великий текст, сповнений сліз, радості та надії.
Радченко Яна
Редакторка стрічки новин і журналістка у Центрі прав людини ZMINA, авторка текстів у виданні «Гендер в деталях»
Гарні тексти напряму залежать від постійного підвищення кваліфікації та вдосконалення навичок, тому навчатися й розвиватися треба щодня.
Яна прийшла у журналістику в 16 років. Під час навчання у школі обіймала посаду головної редакторки районної газети «Шкільна ліга» у Токмаку, де розповідали про життя місцевої молоді. Свою спеціалізацію, якою займається донині, знайшла на першому курсі університету, коли пройшла тренінг про те, як журналістам писати на тематику ЛГБТ.
«Так я почала працювати з цією темою. Потім довго писала про фемінізм, а згодом навчилася висвітлювати у своїх текстах й інші питання, повʼязані з правами людини. Мені цікаво це, тому що я бачу можливості для свого професійного розвитку, а також відчуваю важливість цієї роботи».
Для Яни радісно, коли її тексти приносять практичну користь. Наприклад, коли читачі отримують допомогу, зокрема звертаються до ромських чи ЛГБТК+-організацій, про які Яна часто згадує в публікаціях. Поміж іншого, трапляються випадки, коли роботи журналістки використовують під час розслідувань злочинів на ґрунті ненависті.
«Мені здається, що найкраще, що можуть почути журналісти та журналістки, які працюють із чутливими темами, це щось на зразок "Дякую, я змінив/-ла свою думку" або "Переслав/-ла своїм рідним і друзям твій текст". І я це чую доволі часто».
Поки Яна не поспішає говорити про свої плани публічно, адже, за її словами, вірить у забобони. Попри це, медійниця впевнена, що й далі досліджуватиме нові виклики та тенденції у галузі правозахисту. Крім того, щиро чекає на деокупацію рідного Токмака, аби написати і новину, і великий текст, сповнений сліз, радості та надії.
Саф'ян Дзвенислава
Співзасновниця, СЕО та авторка текстів онлайн-медіа про класичну музику The Claquers. Із лютого 2022 до лютого 2023-го була його головною редакторкою.
Не лише виконувати музику, а й креативно писати про неї.
Дзвенислава починала кар’єру як музикантка. Вісім років училася в музичній школі, потім чотири — в коледжі. Згодом вона занурилася в музичну науку й критику: «Я хотіла розповідати про музику, а не тільки виконувати її, бо слово має значення. Воно впливає на спільноту й допомагає творити її історію». З цим переконанням журналістка почала співпрацювати з нішевими музичними медіа, а 2020 року разом із колегами-музикознавцями створила The Claquers. «Це спільнота ентузіастів, що довго плекали місію про незалежне критичне медіа у сфері класичної музики», — пояснює Саф’ян.
Дзвениславі цінно навчати аудиторію нового, тому в The Claquers вона започаткувала цикл статей «Слухати сучасну українську музику». У цих матеріалах автори розповідають про музичні твори й пояснюють, як вони «виготовлені». Коли Дзвенислава була головною редакторкою, їй вдалося створити нову рубрику про музику в літературі, а з початком повномасштабної війни — підтримувати роботу видання та активізувати англомовні версії сайту й соцмереж.
За останні два роки Дзвенислава написала понад 90 публікацій українською, англійською, німецькою та польською мовами. Ці тексти репрезентують українське музичне середовище за кордоном, актуалізують нових постатей та їхні роботи.
Дзвенислава планує й далі розвивати The Claquers: вийти на 20 000 унікальних читачів щомісяця, налагодити міжнародне партнерство та впровадити мобільність українських критиків у світі. А також, зазначає, незмінною залишатиметься її місія: «Цікаві задуми та проєкти наших композиторів реалізуються навіть під час війни, тому моя роль незмінна — далі знайомити світ із якісною українською класикою».
Саф'ян Дзвенислава
Співзасновниця, СЕО та авторка текстів онлайн-медіа про класичну музику The Claquers. Із лютого 2022 до лютого 2023-го була його головною редакторкою.
Не лише виконувати музику, а й креативно писати про неї.
Дзвенислава починала кар’єру як музикантка. Вісім років училася в музичній школі, потім чотири — в коледжі. Згодом вона занурилася в музичну науку й критику: «Я хотіла розповідати про музику, а не тільки виконувати її, бо слово має значення. Воно впливає на спільноту й допомагає творити її історію». З цим переконанням журналістка почала співпрацювати з нішевими музичними медіа, а 2020 року разом із колегами-музикознавцями створила The Claquers. «Це спільнота ентузіастів, що довго плекали місію про незалежне критичне медіа у сфері класичної музики», — пояснює Саф’ян.
Дзвениславі цінно навчати аудиторію нового, тому в The Claquers вона започаткувала цикл статей «Слухати сучасну українську музику». У цих матеріалах автори розповідають про музичні твори й пояснюють, як вони «виготовлені». Коли Дзвенислава була головною редакторкою, їй вдалося створити нову рубрику про музику в літературі, а з початком повномасштабної війни — підтримувати роботу видання та активізувати англомовні версії сайту й соцмереж.
За останні два роки Дзвенислава написала понад 90 публікацій українською, англійською, німецькою та польською мовами. Ці тексти репрезентують українське музичне середовище за кордоном, актуалізують нових постатей та їхні роботи.
Дзвенислава планує й далі розвивати The Claquers: вийти на 20 000 унікальних читачів щомісяця, налагодити міжнародне партнерство та впровадити мобільність українських критиків у світі. А також, зазначає, незмінною залишатиметься її місія: «Цікаві задуми та проєкти наших композиторів реалізуються навіть під час війни, тому моя роль незмінна — далі знайомити світ із якісною українською класикою».
Саф'ян Дзвенислава
Співзасновниця, СЕО та авторка текстів онлайн-медіа про класичну музику The Claquers. Із лютого 2022 до лютого 2023-го була його головною редакторкою.
Не лише виконувати музику, а й креативно писати про неї.
Дзвенислава починала кар’єру як музикантка. Вісім років училася в музичній школі, потім чотири — в коледжі. Згодом вона занурилася в музичну науку й критику: «Я хотіла розповідати про музику, а не тільки виконувати її, бо слово має значення. Воно впливає на спільноту й допомагає творити її історію». З цим переконанням журналістка почала співпрацювати з нішевими музичними медіа, а 2020 року разом із колегами-музикознавцями створила The Claquers. «Це спільнота ентузіастів, що довго плекали місію про незалежне критичне медіа у сфері класичної музики», — пояснює Саф’ян.
Дзвениславі цінно навчати аудиторію нового, тому в The Claquers вона започаткувала цикл статей «Слухати сучасну українську музику». У цих матеріалах автори розповідають про музичні твори й пояснюють, як вони «виготовлені». Коли Дзвенислава була головною редакторкою, їй вдалося створити нову рубрику про музику в літературі, а з початком повномасштабної війни — підтримувати роботу видання та активізувати англомовні версії сайту й соцмереж.
За останні два роки Дзвенислава написала понад 90 публікацій українською, англійською, німецькою та польською мовами. Ці тексти репрезентують українське музичне середовище за кордоном, актуалізують нових постатей та їхні роботи.
Дзвенислава планує й далі розвивати The Claquers: вийти на 20 000 унікальних читачів щомісяця, налагодити міжнародне партнерство та впровадити мобільність українських критиків у світі. А також, зазначає, незмінною залишатиметься її місія: «Цікаві задуми та проєкти наших композиторів реалізуються навіть під час війни, тому моя роль незмінна — далі знайомити світ із якісною українською класикою».
Свистуха Дар'я
Журналістка диджитал-відділу «Суспільне Миколаїв»
Усе завжди виглядає неможливим, поки ти це не зробиш.
Журналістику Дар’я обрала ще у шкільні часи, адже любила читати та писати твори. «Також із дитинства я звикла відстоювати справедливість. У моєму розумінні журналістика — це боротьба за правду та дії в інтересах суспільства. Саме тому й вибрала цю професію та працюю на “Суспільному” — у найбільш незалежній медіакомпанії України», — додає журналістка.
До 24 лютого 2022 року вона найбільше пишалася своїм циклом статей про талановитих дітей з інвалідністю. Однією з героїнь матеріалів стала 13-річна співачка Яна Мацеплюк-Ярчук із діагнозами повної сліпоти та аутизму. Після матеріалів на «Суспільному» талант Яни помітили в різних країнах: вона отримала запрошення на участь у телевізійних шоу в Україні та за кордоном.
Дар’я не припиняла роботу й після повномасштабного вторгнення та окупації своєї домівки. 24 лютого дівчина зустріла в батьків на Кінбурнському півострові (нині це єдина досі окупована частина Миколаївщини). «Я знаю, що таке горе та біль, коли на твоїх очах гинуть люди, що таке втрачати дім. В окупації я зрозуміла силу слова та правди, навчилася працювати за будь-яких умов», — ділиться журналістка.
У спробі абстрагуватися від окупації та постійних обстрілів Свистуха почала писати статті та сюжети про людей, які постраждали через війну. Так, журналістка створила щемкий матеріал про втрату дому родини з Херсонщини, з якою познайомилася в Очакові, коли сама стала внутрішньою переселенкою. Провела дослідження, аби спростувати російський фейк про привласнення української історичної реліквії. Взяла інтерв’ю у лікаря, який мешкав і працював у окупованій Снігурівці.
Після публікації матеріалів журналістки та команди «Суспільного» миколаївці прагнули підтримати героїв, які цього потребували: збирали донати на допомогу родинам, відбудову будинків, протези для поранених.
Найдорожче після таких статей для Дар’ї — це відчуття великодушності та єднання українців. Журналістка додає: «Хочу розвиватися, щоб за п’ять років відчувати ще більшу довіру читачів до своїх матеріалів. Але найбільше мрію якнайшвидше написати матеріал про деокупацію мого рідного Кінбурнського півострова й зберегти на фотознімках у репортажі, як миколаївці святкуватимуть перемогу України. У майбутньому також планую зібрати історії жителів Миколаївщини під час війни в одну книгу-пам’ять».
Свистуха Дар'я
Журналістка диджитал-відділу «Суспільне Миколаїв»
Усе завжди виглядає неможливим, поки ти це не зробиш.
Журналістику Дар’я обрала ще у шкільні часи, адже любила читати та писати твори. «Також із дитинства я звикла відстоювати справедливість. У моєму розумінні журналістика — це боротьба за правду та дії в інтересах суспільства. Саме тому й вибрала цю професію та працюю на “Суспільному” — у найбільш незалежній медіакомпанії України», — додає журналістка.
До 24 лютого 2022 року вона найбільше пишалася своїм циклом статей про талановитих дітей з інвалідністю. Однією з героїнь матеріалів стала 13-річна співачка Яна Мацеплюк-Ярчук із діагнозами повної сліпоти та аутизму. Після матеріалів на «Суспільному» талант Яни помітили в різних країнах: вона отримала запрошення на участь у телевізійних шоу в Україні та за кордоном.
Дар’я не припиняла роботу й після повномасштабного вторгнення та окупації своєї домівки. 24 лютого дівчина зустріла в батьків на Кінбурнському півострові (нині це єдина досі окупована частина Миколаївщини). «Я знаю, що таке горе та біль, коли на твоїх очах гинуть люди, що таке втрачати дім. В окупації я зрозуміла силу слова та правди, навчилася працювати за будь-яких умов», — ділиться журналістка.
У спробі абстрагуватися від окупації та постійних обстрілів Свистуха почала писати статті та сюжети про людей, які постраждали через війну. Так, журналістка створила щемкий матеріал про втрату дому родини з Херсонщини, з якою познайомилася в Очакові, коли сама стала внутрішньою переселенкою. Провела дослідження, аби спростувати російський фейк про привласнення української історичної реліквії. Взяла інтерв’ю у лікаря, який мешкав і працював у окупованій Снігурівці.
Після публікації матеріалів журналістки та команди «Суспільного» миколаївці прагнули підтримати героїв, які цього потребували: збирали донати на допомогу родинам, відбудову будинків, протези для поранених.
Найдорожче після таких статей для Дар’ї — це відчуття великодушності та єднання українців. Журналістка додає: «Хочу розвиватися, щоб за п’ять років відчувати ще більшу довіру читачів до своїх матеріалів. Але найбільше мрію якнайшвидше написати матеріал про деокупацію мого рідного Кінбурнського півострова й зберегти на фотознімках у репортажі, як миколаївці святкуватимуть перемогу України. У майбутньому також планую зібрати історії жителів Миколаївщини під час війни в одну книгу-пам’ять».
Свистуха Дар'я
Журналістка диджитал-відділу «Суспільне Миколаїв»
Усе завжди виглядає неможливим, поки ти це не зробиш.
Журналістику Дар’я обрала ще у шкільні часи, адже любила читати та писати твори. «Також із дитинства я звикла відстоювати справедливість. У моєму розумінні журналістика — це боротьба за правду та дії в інтересах суспільства. Саме тому й вибрала цю професію та працюю на “Суспільному” — у найбільш незалежній медіакомпанії України», — додає журналістка.
До 24 лютого 2022 року вона найбільше пишалася своїм циклом статей про талановитих дітей з інвалідністю. Однією з героїнь матеріалів стала 13-річна співачка Яна Мацеплюк-Ярчук із діагнозами повної сліпоти та аутизму. Після матеріалів на «Суспільному» талант Яни помітили в різних країнах: вона отримала запрошення на участь у телевізійних шоу в Україні та за кордоном.
Дар’я не припиняла роботу й після повномасштабного вторгнення та окупації своєї домівки. 24 лютого дівчина зустріла в батьків на Кінбурнському півострові (нині це єдина досі окупована частина Миколаївщини). «Я знаю, що таке горе та біль, коли на твоїх очах гинуть люди, що таке втрачати дім. В окупації я зрозуміла силу слова та правди, навчилася працювати за будь-яких умов», — ділиться журналістка.
У спробі абстрагуватися від окупації та постійних обстрілів Свистуха почала писати статті та сюжети про людей, які постраждали через війну. Так, журналістка створила щемкий матеріал про втрату дому родини з Херсонщини, з якою познайомилася в Очакові, коли сама стала внутрішньою переселенкою. Провела дослідження, аби спростувати російський фейк про привласнення української історичної реліквії. Взяла інтерв’ю у лікаря, який мешкав і працював у окупованій Снігурівці.
Після публікації матеріалів журналістки та команди «Суспільного» миколаївці прагнули підтримати героїв, які цього потребували: збирали донати на допомогу родинам, відбудову будинків, протези для поранених.
Найдорожче після таких статей для Дар’ї — це відчуття великодушності та єднання українців. Журналістка додає: «Хочу розвиватися, щоб за п’ять років відчувати ще більшу довіру читачів до своїх матеріалів. Але найбільше мрію якнайшвидше написати матеріал про деокупацію мого рідного Кінбурнського півострова й зберегти на фотознімках у репортажі, як миколаївці святкуватимуть перемогу України. У майбутньому також планую зібрати історії жителів Миколаївщини під час війни в одну книгу-пам’ять».
Сировой Марко
Спеціальний кореспондент LIGA.net
Не створювати собі політичних кумирів, не довіряти емоціям.
Марко говорить: ще в школі та університеті обожнював історію, географію та міжнародне право, а в журналістиці йому вийшло це поєднати. Він почав писати статті для Kharkiv Post і Харківської правозахисної групи, коли вивчав міжнародне право в університеті. А після третього курсу надіслав резюме до LIGA.net і переміг у конкурсі на посаду редактора новин. «То був щасливий квиток — потрапити у 20 років у редакцію з дуже правильними цінностями», — згадує Сировой. Сьогодні Марко — спеціальний кореспондент видання, пише аналітичні матеріали та спеціалізується на міжнародній політиці.
Для LIGA.net Марко бере інтерв’ю в закордонних спікерів. Наприклад, в останні кілька місяців спілкувався із головою оборонного комітету Великої Британії Тобіасом Еллвудом та колишнім головою Генштабу Великої Британії генералом Марком Карлтон-Смітом.
Сировой зазначає, що йому важливо допомагати людям своєю роботою. Він згадує серію матеріалів про депортацію українців в аеропортах Ізраїлю: «Після публікації моїх текстів Президент України заявив, що наші дипломати отримали завдання покращити ситуацію українців за кордоном. А у вересні Ізраїль пообіцяв змінити підходи пропуску і депортації українців. Як на мене, це наслідок спільної роботи журналістів та дипломатів».
Марко планує взяти якнайбільше інтерв’ю в іноземних політиків, а також брати участь у таких міжнародних подіях, як Вільнюський саміт НАТО. Згодом журналіст хоче не лише створювати контент, а й стати медіаменеджером й очолювати команду медійників.
Сировой Марко
Спеціальний кореспондент LIGA.net
Не створювати собі політичних кумирів, не довіряти емоціям.
Марко говорить: ще в школі та університеті обожнював історію, географію та міжнародне право, а в журналістиці йому вийшло це поєднати. Він почав писати статті для Kharkiv Post і Харківської правозахисної групи, коли вивчав міжнародне право в університеті. А після третього курсу надіслав резюме до LIGA.net і переміг у конкурсі на посаду редактора новин. «То був щасливий квиток — потрапити у 20 років у редакцію з дуже правильними цінностями», — згадує Сировой. Сьогодні Марко — спеціальний кореспондент видання, пише аналітичні матеріали та спеціалізується на міжнародній політиці.
Для LIGA.net Марко бере інтерв’ю в закордонних спікерів. Наприклад, в останні кілька місяців спілкувався із головою оборонного комітету Великої Британії Тобіасом Еллвудом та колишнім головою Генштабу Великої Британії генералом Марком Карлтон-Смітом.
Сировой зазначає, що йому важливо допомагати людям своєю роботою. Він згадує серію матеріалів про депортацію українців в аеропортах Ізраїлю: «Після публікації моїх текстів Президент України заявив, що наші дипломати отримали завдання покращити ситуацію українців за кордоном. А у вересні Ізраїль пообіцяв змінити підходи пропуску і депортації українців. Як на мене, це наслідок спільної роботи журналістів та дипломатів».
Марко планує взяти якнайбільше інтерв’ю в іноземних політиків, а також брати участь у таких міжнародних подіях, як Вільнюський саміт НАТО. Згодом журналіст хоче не лише створювати контент, а й стати медіаменеджером й очолювати команду медійників.
Сировой Марко
Спеціальний кореспондент LIGA.net
Не створювати собі політичних кумирів, не довіряти емоціям.
Марко говорить: ще в школі та університеті обожнював історію, географію та міжнародне право, а в журналістиці йому вийшло це поєднати. Він почав писати статті для Kharkiv Post і Харківської правозахисної групи, коли вивчав міжнародне право в університеті. А після третього курсу надіслав резюме до LIGA.net і переміг у конкурсі на посаду редактора новин. «То був щасливий квиток — потрапити у 20 років у редакцію з дуже правильними цінностями», — згадує Сировой. Сьогодні Марко — спеціальний кореспондент видання, пише аналітичні матеріали та спеціалізується на міжнародній політиці.
Для LIGA.net Марко бере інтерв’ю в закордонних спікерів. Наприклад, в останні кілька місяців спілкувався із головою оборонного комітету Великої Британії Тобіасом Еллвудом та колишнім головою Генштабу Великої Британії генералом Марком Карлтон-Смітом.
Сировой зазначає, що йому важливо допомагати людям своєю роботою. Він згадує серію матеріалів про депортацію українців в аеропортах Ізраїлю: «Після публікації моїх текстів Президент України заявив, що наші дипломати отримали завдання покращити ситуацію українців за кордоном. А у вересні Ізраїль пообіцяв змінити підходи пропуску і депортації українців. Як на мене, це наслідок спільної роботи журналістів та дипломатів».
Марко планує взяти якнайбільше інтерв’ю в іноземних політиків, а також брати участь у таких міжнародних подіях, як Вільнюський саміт НАТО. Згодом журналіст хоче не лише створювати контент, а й стати медіаменеджером й очолювати команду медійників.
Стоянова Ніколєтта
Репортерка Donbas Frontliner
Чим кращі мої навички, тим гучніший мій голос, тим потужніше моє бачення, яке й так побачило достатньо болю й страждань для свого віку.
У журналістику Ніколєтта потрапила під час навчання на першому курсі університету. Студентка пішла працювати на «Суспільне радіо» в Одесі, де креативна директорка помітила її світлини. Колега одразу ж запропонувала Ніколєтті стати фотожурналісткою для видання, з чого все й почалося.
Ніколєтта вважає, що важливість роботи документалістом полягає у зборі матеріалів для міжнародної спільноти. Тобто чим більше фотографів на війні з росіянами, тим більше доказів проти злочинців буде в майбутньому. Адже всі події та порушення прав людини фіксуються в зображенні.
«Завдяки їм світ може переконатися в реальності війни та злочинів, що відбуваються на території України. Цю інформацію можуть використати для тиску на злочинців на міжнародному рівні й у роботі міжнародних судів».
Репортерка не згадує про кейси, якими найбільше пишається, бо насправді постійна робота у прифронтових областях більше травмує її, ніж надихає. Одним із «найбільш кричущих» своїх матеріалів вважає задокументований ракетний удар по селу Гроза на Харківщині:
«Тоді я приїхала одною з перших на місце подій, відзняла все, й із допомогою редакції ми якнайшвидше опублікували наслідки цього злочину проти людства. Охоплення й розповсюдження сягнуло мільйонів переглядів, завдяки чому вдалося показати ще один прояв жорстокості з боку країни-агресорки».
Надалі репортерка бачить себе фотографкою, відеографкою та документалісткою. Ба більше, планує написати книгу або створити власний проєкт. Нині в професії її тримає можливість стати гарним прикладом для нового покоління журналістів. А мотивацію Ніколєтта знаходить у бажанні зробити журналістику якіснішою, більш співчутливою, а також бажанні навчити людей читати й вчитуватися в тексти, відчувати фото чи відео як реальність, котру комусь доводиться проживати постійно.
Стоянова Ніколєтта
Репортерка Donbas Frontliner
Чим кращі мої навички, тим гучніший мій голос, тим потужніше моє бачення, яке й так побачило достатньо болю й страждань для свого віку.
У журналістику Ніколєтта потрапила під час навчання на першому курсі університету. Студентка пішла працювати на «Суспільне радіо» в Одесі, де креативна директорка помітила її світлини. Колега одразу ж запропонувала Ніколєтті стати фотожурналісткою для видання, з чого все й почалося.
Ніколєтта вважає, що важливість роботи документалістом полягає у зборі матеріалів для міжнародної спільноти. Тобто чим більше фотографів на війні з росіянами, тим більше доказів проти злочинців буде в майбутньому. Адже всі події та порушення прав людини фіксуються в зображенні.
«Завдяки їм світ може переконатися в реальності війни та злочинів, що відбуваються на території України. Цю інформацію можуть використати для тиску на злочинців на міжнародному рівні й у роботі міжнародних судів».
Репортерка не згадує про кейси, якими найбільше пишається, бо насправді постійна робота у прифронтових областях більше травмує її, ніж надихає. Одним із «найбільш кричущих» своїх матеріалів вважає задокументований ракетний удар по селу Гроза на Харківщині:
«Тоді я приїхала одною з перших на місце подій, відзняла все, й із допомогою редакції ми якнайшвидше опублікували наслідки цього злочину проти людства. Охоплення й розповсюдження сягнуло мільйонів переглядів, завдяки чому вдалося показати ще один прояв жорстокості з боку країни-агресорки».
Надалі репортерка бачить себе фотографкою, відеографкою та документалісткою. Ба більше, планує написати книгу або створити власний проєкт. Нині в професії її тримає можливість стати гарним прикладом для нового покоління журналістів. А мотивацію Ніколєтта знаходить у бажанні зробити журналістику якіснішою, більш співчутливою, а також бажанні навчити людей читати й вчитуватися в тексти, відчувати фото чи відео як реальність, котру комусь доводиться проживати постійно.
Стоянова Ніколєтта
Репортерка Donbas Frontliner
Чим кращі мої навички, тим гучніший мій голос, тим потужніше моє бачення, яке й так побачило достатньо болю й страждань для свого віку.
У журналістику Ніколєтта потрапила під час навчання на першому курсі університету. Студентка пішла працювати на «Суспільне радіо» в Одесі, де креативна директорка помітила її світлини. Колега одразу ж запропонувала Ніколєтті стати фотожурналісткою для видання, з чого все й почалося.
Ніколєтта вважає, що важливість роботи документалістом полягає у зборі матеріалів для міжнародної спільноти. Тобто чим більше фотографів на війні з росіянами, тим більше доказів проти злочинців буде в майбутньому. Адже всі події та порушення прав людини фіксуються в зображенні.
«Завдяки їм світ може переконатися в реальності війни та злочинів, що відбуваються на території України. Цю інформацію можуть використати для тиску на злочинців на міжнародному рівні й у роботі міжнародних судів».
Репортерка не згадує про кейси, якими найбільше пишається, бо насправді постійна робота у прифронтових областях більше травмує її, ніж надихає. Одним із «найбільш кричущих» своїх матеріалів вважає задокументований ракетний удар по селу Гроза на Харківщині:
«Тоді я приїхала одною з перших на місце подій, відзняла все, й із допомогою редакції ми якнайшвидше опублікували наслідки цього злочину проти людства. Охоплення й розповсюдження сягнуло мільйонів переглядів, завдяки чому вдалося показати ще один прояв жорстокості з боку країни-агресорки».
Надалі репортерка бачить себе фотографкою, відеографкою та документалісткою. Ба більше, планує написати книгу або створити власний проєкт. Нині в професії її тримає можливість стати гарним прикладом для нового покоління журналістів. А мотивацію Ніколєтта знаходить у бажанні зробити журналістику якіснішою, більш співчутливою, а також бажанні навчити людей читати й вчитуватися в тексти, відчувати фото чи відео як реальність, котру комусь доводиться проживати постійно.
Терадзіма Асамі
Репортерка англомовного українського медіа The Kyiv Independent
Наш обов’язок — повідомляти правду, особливо найжорстокіші історії з передової.
Терадзіма переїхала до України з Японії. До цього здобула ступінь бакалавра з бізнес-адміністрування в університеті Вільяма Вудса в Міссурі. Асамі займалася великим тенісом, але отримала серйозну травму, тому довелося кинути свій улюблений спорт. Щоб не сидіти вдома, вирішила пройти стажування у Kyiv Post, де потім запропонували роботу. Вона працювала бізнес-репортером у Kyiv Post, спеціалізуючись на міжнародній торгівлі, інфраструктурі, інвестиціях та енергетиці. «Я ніколи не думала, що стану військовою журналісткою, але після повномасштабного вторгнення зрозуміла, що маю бути якомога ближче до війни, щоби її висвітлювати», — каже Асамі.
Журналістка отримала премію Курта Шорка з міжнародної журналістики (в категорії «Місцевий репортер») і премію Джорджа Вайденфельда, яка присуджується в межах німецької премії Акселя Шпрінгера 2023 року.
У кожній історії, яку вона пише, Асамі намагається проводити якомога більше часу з солдатами на передовій і зображати реальну ситуацію на полі бою: «Багато військових кажуть мені, що “ніхто не любить правду". Проте дуже важливо знати реальність війни — скільки Україна платить щодня, щоб захистити свою територію. Я й надалі робитиму все в моїх силах, щоб розповідати історії про українських солдатів й інформувати про жорстокість війни, щоб суспільство не забувало про це».
На думку Асамі, в українських медіа досі є табу на публікацію інформації про втрати або те, з чим довелося зіткнутися військовим у найважчі дні війни. Вона сподівається, що її матеріали будуть кроком до подолання цього бар'єру. Асамі вірить, що The Kyiv Independent стане ключовим голосом не лише України, а й Східної Європи. Редакція й далі розширюватиме аудиторію та підтримуватиме деякі українські медіа в їхній боротьбі за редакційну незалежність.
Терадзіма Асамі
Репортерка англомовного українського медіа The Kyiv Independent
Наш обов’язок — повідомляти правду, особливо найжорстокіші історії з передової.
Терадзіма переїхала до України з Японії. До цього здобула ступінь бакалавра з бізнес-адміністрування в університеті Вільяма Вудса в Міссурі. Асамі займалася великим тенісом, але отримала серйозну травму, тому довелося кинути свій улюблений спорт. Щоб не сидіти вдома, вирішила пройти стажування у Kyiv Post, де потім запропонували роботу. Вона працювала бізнес-репортером у Kyiv Post, спеціалізуючись на міжнародній торгівлі, інфраструктурі, інвестиціях та енергетиці. «Я ніколи не думала, що стану військовою журналісткою, але після повномасштабного вторгнення зрозуміла, що маю бути якомога ближче до війни, щоби її висвітлювати», — каже Асамі.
Журналістка отримала премію Курта Шорка з міжнародної журналістики (в категорії «Місцевий репортер») і премію Джорджа Вайденфельда, яка присуджується в межах німецької премії Акселя Шпрінгера 2023 року.
У кожній історії, яку вона пише, Асамі намагається проводити якомога більше часу з солдатами на передовій і зображати реальну ситуацію на полі бою: «Багато військових кажуть мені, що “ніхто не любить правду". Проте дуже важливо знати реальність війни — скільки Україна платить щодня, щоб захистити свою територію. Я й надалі робитиму все в моїх силах, щоб розповідати історії про українських солдатів й інформувати про жорстокість війни, щоб суспільство не забувало про це».
На думку Асамі, в українських медіа досі є табу на публікацію інформації про втрати або те, з чим довелося зіткнутися військовим у найважчі дні війни. Вона сподівається, що її матеріали будуть кроком до подолання цього бар'єру. Асамі вірить, що The Kyiv Independent стане ключовим голосом не лише України, а й Східної Європи. Редакція й далі розширюватиме аудиторію та підтримуватиме деякі українські медіа в їхній боротьбі за редакційну незалежність.
Терадзіма Асамі
Репортерка англомовного українського медіа The Kyiv Independent
Наш обов’язок — повідомляти правду, особливо найжорстокіші історії з передової.
Терадзіма переїхала до України з Японії. До цього здобула ступінь бакалавра з бізнес-адміністрування в університеті Вільяма Вудса в Міссурі. Асамі займалася великим тенісом, але отримала серйозну травму, тому довелося кинути свій улюблений спорт. Щоб не сидіти вдома, вирішила пройти стажування у Kyiv Post, де потім запропонували роботу. Вона працювала бізнес-репортером у Kyiv Post, спеціалізуючись на міжнародній торгівлі, інфраструктурі, інвестиціях та енергетиці. «Я ніколи не думала, що стану військовою журналісткою, але після повномасштабного вторгнення зрозуміла, що маю бути якомога ближче до війни, щоби її висвітлювати», — каже Асамі.
Журналістка отримала премію Курта Шорка з міжнародної журналістики (в категорії «Місцевий репортер») і премію Джорджа Вайденфельда, яка присуджується в межах німецької премії Акселя Шпрінгера 2023 року.
У кожній історії, яку вона пише, Асамі намагається проводити якомога більше часу з солдатами на передовій і зображати реальну ситуацію на полі бою: «Багато військових кажуть мені, що “ніхто не любить правду". Проте дуже важливо знати реальність війни — скільки Україна платить щодня, щоб захистити свою територію. Я й надалі робитиму все в моїх силах, щоб розповідати історії про українських солдатів й інформувати про жорстокість війни, щоб суспільство не забувало про це».
На думку Асамі, в українських медіа досі є табу на публікацію інформації про втрати або те, з чим довелося зіткнутися військовим у найважчі дні війни. Вона сподівається, що її матеріали будуть кроком до подолання цього бар'єру. Асамі вірить, що The Kyiv Independent стане ключовим голосом не лише України, а й Східної Європи. Редакція й далі розширюватиме аудиторію та підтримуватиме деякі українські медіа в їхній боротьбі за редакційну незалежність.
Тимошенко Юлія
Шеф-редакторка й ведуча Ukraїner та Ukraїner in English
Чіткого професійного кредо не має, але вважає, що неможливо розвиватися без докладного фідбеку.
У медіа Юлія потрапила з початком повномасштабного вторгнення, тому що хотіла бути корисною, розповідаючи світу про події в Україні. На той час вона мала іноземну аудиторію у своїх соцмережах, тож почала звертатися до неї, писати експлейнери англійською. Перший пост про те, що відбувається в Україні, опублікуваний за місяць до 24 лютого 2022-го, зібрав понад 100 000 вподобайок. Згодом Юлія також почала давати інтерв’ю іноземним медіа.
До команди Ukraїner Тимошенко долучилася навесні 2022 року як волонтерка англійської версії й незабаром очолила редакцію. «100 % матеріалів у медіа спершу писалися українською, а потім перекладалися англійською. Я започаткувала формат авторських матеріалів, які писали одразу іноземною. Також я долучилася до запуску нового формату відеоматеріалів із ведучим/ою або інтерв’юером/кою в кадрі», — розповідає журналістка про свої досягнення.
Ukraїner International, в який входить англомовна версія медіа під керуванням Тимошенко, робить значний внесок у боротьбу проти російської дезінформації у світі. Одним з успішних прикладів протидії пропаганді є роз’яснювальний англомовний текст Юлії про полк «Азов», який згодом переклали вісьмома мовами і який нині активно використовується в апеляціях до Meta за блокування сторінок через вживання слова «Азов».
Ще один кейс, яким Тимошенко пишається, — фандрейзинг Ukraїner після підриву Каховської ГЕС. Журналістка координувала збір іноземних донатів. Зібрані $30 000 витратили на закупівлю дронів на Херсонський напрямок. Це приклад того, розповідає Юлія, як репутація та нетворкінг редакції конвертувалися в кошти та пряму допомогу війську.
У найближчому майбутньому Юлія прагне розвивати не лише редакторські, а й журналістські навички, а також разом із командою Ukraїner випускати більше якісного англомовного контенту. «Українська редакція медіа планує надалі випускати все більше книжок, а я хочу, щоб ці роботи були доступні ще й іноземцям. Тому хотіла б залучатися до редакції та адаптації їхнього перекладу. Також прагну розвивати формат інтерв’ю англійською. Щоб іноземці віддавали перевагу контенту про Україну, зробленому українцями», — підсумовує Тимошенко.
Читайте докладніше про те, як працює Ukrainer International.
Тимошенко Юлія
Шеф-редакторка й ведуча Ukraїner та Ukraїner in English
Чіткого професійного кредо не має, але вважає, що неможливо розвиватися без докладного фідбеку.
У медіа Юлія потрапила з початком повномасштабного вторгнення, тому що хотіла бути корисною, розповідаючи світу про події в Україні. На той час вона мала іноземну аудиторію у своїх соцмережах, тож почала звертатися до неї, писати експлейнери англійською. Перший пост про те, що відбувається в Україні, опублікуваний за місяць до 24 лютого 2022-го, зібрав понад 100 000 вподобайок. Згодом Юлія також почала давати інтерв’ю іноземним медіа.
До команди Ukraїner Тимошенко долучилася навесні 2022 року як волонтерка англійської версії й незабаром очолила редакцію. «100 % матеріалів у медіа спершу писалися українською, а потім перекладалися англійською. Я започаткувала формат авторських матеріалів, які писали одразу іноземною. Також я долучилася до запуску нового формату відеоматеріалів із ведучим/ою або інтерв’юером/кою в кадрі», — розповідає журналістка про свої досягнення.
Ukraїner International, в який входить англомовна версія медіа під керуванням Тимошенко, робить значний внесок у боротьбу проти російської дезінформації у світі. Одним з успішних прикладів протидії пропаганді є роз’яснювальний англомовний текст Юлії про полк «Азов», який згодом переклали вісьмома мовами і який нині активно використовується в апеляціях до Meta за блокування сторінок через вживання слова «Азов».
Ще один кейс, яким Тимошенко пишається, — фандрейзинг Ukraїner після підриву Каховської ГЕС. Журналістка координувала збір іноземних донатів. Зібрані $30 000 витратили на закупівлю дронів на Херсонський напрямок. Це приклад того, розповідає Юлія, як репутація та нетворкінг редакції конвертувалися в кошти та пряму допомогу війську.
У найближчому майбутньому Юлія прагне розвивати не лише редакторські, а й журналістські навички, а також разом із командою Ukraїner випускати більше якісного англомовного контенту. «Українська редакція медіа планує надалі випускати все більше книжок, а я хочу, щоб ці роботи були доступні ще й іноземцям. Тому хотіла б залучатися до редакції та адаптації їхнього перекладу. Також прагну розвивати формат інтерв’ю англійською. Щоб іноземці віддавали перевагу контенту про Україну, зробленому українцями», — підсумовує Тимошенко.
Читайте докладніше про те, як працює Ukrainer International.
Тимошенко Юлія
Шеф-редакторка й ведуча Ukraїner та Ukraїner in English
Чіткого професійного кредо не має, але вважає, що неможливо розвиватися без докладного фідбеку.
У медіа Юлія потрапила з початком повномасштабного вторгнення, тому що хотіла бути корисною, розповідаючи світу про події в Україні. На той час вона мала іноземну аудиторію у своїх соцмережах, тож почала звертатися до неї, писати експлейнери англійською. Перший пост про те, що відбувається в Україні, опублікуваний за місяць до 24 лютого 2022-го, зібрав понад 100 000 вподобайок. Згодом Юлія також почала давати інтерв’ю іноземним медіа.
До команди Ukraїner Тимошенко долучилася навесні 2022 року як волонтерка англійської версії й незабаром очолила редакцію. «100 % матеріалів у медіа спершу писалися українською, а потім перекладалися англійською. Я започаткувала формат авторських матеріалів, які писали одразу іноземною. Також я долучилася до запуску нового формату відеоматеріалів із ведучим/ою або інтерв’юером/кою в кадрі», — розповідає журналістка про свої досягнення.
Ukraїner International, в який входить англомовна версія медіа під керуванням Тимошенко, робить значний внесок у боротьбу проти російської дезінформації у світі. Одним з успішних прикладів протидії пропаганді є роз’яснювальний англомовний текст Юлії про полк «Азов», який згодом переклали вісьмома мовами і який нині активно використовується в апеляціях до Meta за блокування сторінок через вживання слова «Азов».
Ще один кейс, яким Тимошенко пишається, — фандрейзинг Ukraїner після підриву Каховської ГЕС. Журналістка координувала збір іноземних донатів. Зібрані $30 000 витратили на закупівлю дронів на Херсонський напрямок. Це приклад того, розповідає Юлія, як репутація та нетворкінг редакції конвертувалися в кошти та пряму допомогу війську.
У найближчому майбутньому Юлія прагне розвивати не лише редакторські, а й журналістські навички, а також разом із командою Ukraїner випускати більше якісного англомовного контенту. «Українська редакція медіа планує надалі випускати все більше книжок, а я хочу, щоб ці роботи були доступні ще й іноземцям. Тому хотіла б залучатися до редакції та адаптації їхнього перекладу. Також прагну розвивати формат інтерв’ю англійською. Щоб іноземці віддавали перевагу контенту про Україну, зробленому українцями», — підсумовує Тимошенко.
Читайте докладніше про те, як працює Ukrainer International.
Ткачук Юлія
Музична журналістка й авторка проєкту «Artилерія», «Суспільне»
Робити те, що драйвить, із людьми, що підтримують.
Спершу Юлія хотіла бути рекламницею чи піарницею, однак на другому курсі навчання пішла на практику на «Суспільне», де й залишилась і працює вже п’ять років. «Коли я почала робити свої перші відеоматеріали з історіями жителів історичних будинків Києва, то зрозуміла, що найбільша сила — далеко не у “накреативлених” вигаданих історіях, які продають. А у правді, яка часто цікавіша, ніж будь-який рекламний креатив», — ділиться Юлія.
Зараз Ткачук є однією з небагатьох жінок-ведучих, які фокусуються на музичній тематиці в українському сегменті YouTube та на телебаченні. Юлія — авторка проєкту «Artилерія» про нове покоління української музики та те, як на сферу впливає війна. Журналістка повністю відповідає за ідею, фільмування та монтаж проєкту. Окрім цього, готує текстові матеріали для сайту «Суспільне Культура», знімає експлейнери про культурні події для TikTok-проєкту.
2023 року Юлію номінували на нагороду «Честь професії» за матеріал «ВСЕ ПОГАНО?! Гомофобія, сексизм і мізогінія в українській музиці». «Цей спецвипуск з‘явився після випуску “Artилерії” з репером Гонею. Тоді частина аудиторії звернула увагу на його дискримінаційні висловлювання в інтерв’ю іншому медіа 2020-го. Тож я запропонувала редакції в окремому епізоді обговорити з експертами проблему гомофобії та мізогінії в українській музиці. Для мене ця історія про те, як я навчилася реагувати на критику, і в результаті розкрила значно ширшу проблему індустрії», — розповідає Юлія.
Позитивна реакція людей на спецвипуск мотивувала журналістку й далі порушувати чутливі питання всередині музичної сфери. Її матеріали популяризують українську музику, не уникаючи суспільно важливих питань, наприклад, про те, чому українські виконавці були залежні від російського ринку й чому мають розірвати з ним будь-які зв’язки.
«Для мене дуже важливо те, що на мою роботу не тиснуть, а навпаки — підтримують і намагаються шукати різні ресурси для мого професійного зростання», — ділиться Юлія. Тож її план у компанії на найближчі роки — вибудувати на «Суспільне Культура» цілісну структуру висвітлення незалежної музики та процесів, що відбуваються в ній.
Ткачук Юлія
Музична журналістка й авторка проєкту «Artилерія», «Суспільне»
Робити те, що драйвить, із людьми, що підтримують.
Спершу Юлія хотіла бути рекламницею чи піарницею, однак на другому курсі навчання пішла на практику на «Суспільне», де й залишилась і працює вже п’ять років. «Коли я почала робити свої перші відеоматеріали з історіями жителів історичних будинків Києва, то зрозуміла, що найбільша сила — далеко не у “накреативлених” вигаданих історіях, які продають. А у правді, яка часто цікавіша, ніж будь-який рекламний креатив», — ділиться Юлія.
Зараз Ткачук є однією з небагатьох жінок-ведучих, які фокусуються на музичній тематиці в українському сегменті YouTube та на телебаченні. Юлія — авторка проєкту «Artилерія» про нове покоління української музики та те, як на сферу впливає війна. Журналістка повністю відповідає за ідею, фільмування та монтаж проєкту. Окрім цього, готує текстові матеріали для сайту «Суспільне Культура», знімає експлейнери про культурні події для TikTok-проєкту.
2023 року Юлію номінували на нагороду «Честь професії» за матеріал «ВСЕ ПОГАНО?! Гомофобія, сексизм і мізогінія в українській музиці». «Цей спецвипуск з‘явився після випуску “Artилерії” з репером Гонею. Тоді частина аудиторії звернула увагу на його дискримінаційні висловлювання в інтерв’ю іншому медіа 2020-го. Тож я запропонувала редакції в окремому епізоді обговорити з експертами проблему гомофобії та мізогінії в українській музиці. Для мене ця історія про те, як я навчилася реагувати на критику, і в результаті розкрила значно ширшу проблему індустрії», — розповідає Юлія.
Позитивна реакція людей на спецвипуск мотивувала журналістку й далі порушувати чутливі питання всередині музичної сфери. Її матеріали популяризують українську музику, не уникаючи суспільно важливих питань, наприклад, про те, чому українські виконавці були залежні від російського ринку й чому мають розірвати з ним будь-які зв’язки.
«Для мене дуже важливо те, що на мою роботу не тиснуть, а навпаки — підтримують і намагаються шукати різні ресурси для мого професійного зростання», — ділиться Юлія. Тож її план у компанії на найближчі роки — вибудувати на «Суспільне Культура» цілісну структуру висвітлення незалежної музики та процесів, що відбуваються в ній.
Ткачук Юлія
Музична журналістка й авторка проєкту «Artилерія», «Суспільне»
Робити те, що драйвить, із людьми, що підтримують.
Спершу Юлія хотіла бути рекламницею чи піарницею, однак на другому курсі навчання пішла на практику на «Суспільне», де й залишилась і працює вже п’ять років. «Коли я почала робити свої перші відеоматеріали з історіями жителів історичних будинків Києва, то зрозуміла, що найбільша сила — далеко не у “накреативлених” вигаданих історіях, які продають. А у правді, яка часто цікавіша, ніж будь-який рекламний креатив», — ділиться Юлія.
Зараз Ткачук є однією з небагатьох жінок-ведучих, які фокусуються на музичній тематиці в українському сегменті YouTube та на телебаченні. Юлія — авторка проєкту «Artилерія» про нове покоління української музики та те, як на сферу впливає війна. Журналістка повністю відповідає за ідею, фільмування та монтаж проєкту. Окрім цього, готує текстові матеріали для сайту «Суспільне Культура», знімає експлейнери про культурні події для TikTok-проєкту.
2023 року Юлію номінували на нагороду «Честь професії» за матеріал «ВСЕ ПОГАНО?! Гомофобія, сексизм і мізогінія в українській музиці». «Цей спецвипуск з‘явився після випуску “Artилерії” з репером Гонею. Тоді частина аудиторії звернула увагу на його дискримінаційні висловлювання в інтерв’ю іншому медіа 2020-го. Тож я запропонувала редакції в окремому епізоді обговорити з експертами проблему гомофобії та мізогінії в українській музиці. Для мене ця історія про те, як я навчилася реагувати на критику, і в результаті розкрила значно ширшу проблему індустрії», — розповідає Юлія.
Позитивна реакція людей на спецвипуск мотивувала журналістку й далі порушувати чутливі питання всередині музичної сфери. Її матеріали популяризують українську музику, не уникаючи суспільно важливих питань, наприклад, про те, чому українські виконавці були залежні від російського ринку й чому мають розірвати з ним будь-які зв’язки.
«Для мене дуже важливо те, що на мою роботу не тиснуть, а навпаки — підтримують і намагаються шукати різні ресурси для мого професійного зростання», — ділиться Юлія. Тож її план у компанії на найближчі роки — вибудувати на «Суспільне Культура» цілісну структуру висвітлення незалежної музики та процесів, що відбуваються в ній.
Трохимчук Катерина
Журналістка нішевого інтернет-видання про судові процеси «Судовий репортер»
Якщо любиш свою роботу й докладаєш до неї максимум зусиль, то завжди досягнеш успіху.
У студентські роки Катерина знайшла себе в розслідувальній журналістиці, бо прагнула змінити Україну на краще. З початком російського повномасштабного вторгнення вирішила писати матеріали про колаборантів чи зрадників. «Для мене важливо, щоб покарали кожну особу, яка тим чи іншим чином допомагала ворогу, а мої тексти — це додаткове покарання. У матеріалах я показую, що Росія роками шкодила Україні — вербувала осіб, створювала агентуру тощо», — пояснює Трохимчук. Наприклад, завдяки Катерині стало відомо про справу Олександра Косторного — корегувальника по Яворівському полігону, де загинула 61 людина.
Катерина відвідує судові засідання у Львові, пише новини із судових рішень і працює над репортажами. Вона слідкує за перебігом судових справ, зокрема тих, що стосуються державної зради, досліджує, як ворог намагається створити так звану російську присутність та агентурну мережу у Львові. «Важливо показувати, що навіть, на перший погляд, безневинний репост в соцмережах всіляко допомагає російському ворогу», — каже журналістка.
На думку Катерини, українські медіа дуже сильні та перспективні: «Я захоплююся журналістами, які щодня ризикують своїм життям, аби показувати всьому світу наслідки російської агресії. Думаю, що в майбутньому у нас буде багато професіоналів, які можуть працювати в екстремальних умовах, а також ділитимуться з іншим колегам своїм досвідом».
Катерина прагне більше писати про російські воєнні злочини, а також більше писати на чутливі теми й опанувати OSINT, а також розповідати історії постраждалих українців від агресії РФ. «Я відчуваю в собі багато ресурсу, щоб працювати з такими темами. Прагну бути кориснішою у своїй професії, тому хочу спробувати працювати воєнним кореспондентом», — ділиться вона.
Трохимчук Катерина
Журналістка нішевого інтернет-видання про судові процеси «Судовий репортер»
Якщо любиш свою роботу й докладаєш до неї максимум зусиль, то завжди досягнеш успіху.
У студентські роки Катерина знайшла себе в розслідувальній журналістиці, бо прагнула змінити Україну на краще. З початком російського повномасштабного вторгнення вирішила писати матеріали про колаборантів чи зрадників. «Для мене важливо, щоб покарали кожну особу, яка тим чи іншим чином допомагала ворогу, а мої тексти — це додаткове покарання. У матеріалах я показую, що Росія роками шкодила Україні — вербувала осіб, створювала агентуру тощо», — пояснює Трохимчук. Наприклад, завдяки Катерині стало відомо про справу Олександра Косторного — корегувальника по Яворівському полігону, де загинула 61 людина.
Катерина відвідує судові засідання у Львові, пише новини із судових рішень і працює над репортажами. Вона слідкує за перебігом судових справ, зокрема тих, що стосуються державної зради, досліджує, як ворог намагається створити так звану російську присутність та агентурну мережу у Львові. «Важливо показувати, що навіть, на перший погляд, безневинний репост в соцмережах всіляко допомагає російському ворогу», — каже журналістка.
На думку Катерини, українські медіа дуже сильні та перспективні: «Я захоплююся журналістами, які щодня ризикують своїм життям, аби показувати всьому світу наслідки російської агресії. Думаю, що в майбутньому у нас буде багато професіоналів, які можуть працювати в екстремальних умовах, а також ділитимуться з іншим колегам своїм досвідом».
Катерина прагне більше писати про російські воєнні злочини, а також більше писати на чутливі теми й опанувати OSINT, а також розповідати історії постраждалих українців від агресії РФ. «Я відчуваю в собі багато ресурсу, щоб працювати з такими темами. Прагну бути кориснішою у своїй професії, тому хочу спробувати працювати воєнним кореспондентом», — ділиться вона.
Трохимчук Катерина
Журналістка нішевого інтернет-видання про судові процеси «Судовий репортер»
Якщо любиш свою роботу й докладаєш до неї максимум зусиль, то завжди досягнеш успіху.
У студентські роки Катерина знайшла себе в розслідувальній журналістиці, бо прагнула змінити Україну на краще. З початком російського повномасштабного вторгнення вирішила писати матеріали про колаборантів чи зрадників. «Для мене важливо, щоб покарали кожну особу, яка тим чи іншим чином допомагала ворогу, а мої тексти — це додаткове покарання. У матеріалах я показую, що Росія роками шкодила Україні — вербувала осіб, створювала агентуру тощо», — пояснює Трохимчук. Наприклад, завдяки Катерині стало відомо про справу Олександра Косторного — корегувальника по Яворівському полігону, де загинула 61 людина.
Катерина відвідує судові засідання у Львові, пише новини із судових рішень і працює над репортажами. Вона слідкує за перебігом судових справ, зокрема тих, що стосуються державної зради, досліджує, як ворог намагається створити так звану російську присутність та агентурну мережу у Львові. «Важливо показувати, що навіть, на перший погляд, безневинний репост в соцмережах всіляко допомагає російському ворогу», — каже журналістка.
На думку Катерини, українські медіа дуже сильні та перспективні: «Я захоплююся журналістами, які щодня ризикують своїм життям, аби показувати всьому світу наслідки російської агресії. Думаю, що в майбутньому у нас буде багато професіоналів, які можуть працювати в екстремальних умовах, а також ділитимуться з іншим колегам своїм досвідом».
Катерина прагне більше писати про російські воєнні злочини, а також більше писати на чутливі теми й опанувати OSINT, а також розповідати історії постраждалих українців від агресії РФ. «Я відчуваю в собі багато ресурсу, щоб працювати з такими темами. Прагну бути кориснішою у своїй професії, тому хочу спробувати працювати воєнним кореспондентом», — ділиться вона.
Туча Олексій
Головний редактор онлайн-журналу про Суми «Цукр»
Показувати читачам та країні, якою якісною та оригінальною може бути локальна журналістика.
Олексій потрапив у журналістику випадково, бо в старшій школі полюбив уроки української мови. Водночас відкинув філологію й обрав вступ на факультет журналістики СумДУ.
Олексій менше ніж за рік пройшов шлях від новинаря до автора великих текстів і зрештою — до головного редактора. Він координує процеси в команді, комунікує з партнерами та фрилансерами, пише власні тексти та редагує матеріали інших, а також відповідає за пошук тем. «Допомагаю колегам втілювати їхні ідеї в найкращому вигляді», — коротко описує свою роботу Туча.
Від початку роботи Олексія в «Цукрі» команда залучила 500 людей, які фінансують їхню роботу, й реалізували спільні проєкти з «Платформою пам’яті Меморіал», Сумським державним університетом, кількома місцевими брендами, Internews, Інститутом масової інформації, Фондом ООН у галузі народонаселення. Видання також отримало нагороду «Community builder» від MDF.
«Цукр», про що каже дослідження аудиторії, став для читачів рушієм змін у місті. Зокрема, видання активно висвітлювало процес дерусифікації у Сумах, завдяки чому більшість перейменувань ухвалили.
Олексій думає про нові формати та очікує, що вже за п’ять років медіа має вийти на самоокупність завдяки фінансуванню читачів. «Хочу стати людиною, яка перераховуватиме досягнення і не соромитиметься говорити про них. Серед цих успіхів — налагоджена робота редакції. Мрія про це і мотивує», — каже головний редактор.
Туча Олексій
Головний редактор онлайн-журналу про Суми «Цукр»
Показувати читачам та країні, якою якісною та оригінальною може бути локальна журналістика.
Олексій потрапив у журналістику випадково, бо в старшій школі полюбив уроки української мови. Водночас відкинув філологію й обрав вступ на факультет журналістики СумДУ.
Олексій менше ніж за рік пройшов шлях від новинаря до автора великих текстів і зрештою — до головного редактора. Він координує процеси в команді, комунікує з партнерами та фрилансерами, пише власні тексти та редагує матеріали інших, а також відповідає за пошук тем. «Допомагаю колегам втілювати їхні ідеї в найкращому вигляді», — коротко описує свою роботу Туча.
Від початку роботи Олексія в «Цукрі» команда залучила 500 людей, які фінансують їхню роботу, й реалізували спільні проєкти з «Платформою пам’яті Меморіал», Сумським державним університетом, кількома місцевими брендами, Internews, Інститутом масової інформації, Фондом ООН у галузі народонаселення. Видання також отримало нагороду «Community builder» від MDF.
«Цукр», про що каже дослідження аудиторії, став для читачів рушієм змін у місті. Зокрема, видання активно висвітлювало процес дерусифікації у Сумах, завдяки чому більшість перейменувань ухвалили.
Олексій думає про нові формати та очікує, що вже за п’ять років медіа має вийти на самоокупність завдяки фінансуванню читачів. «Хочу стати людиною, яка перераховуватиме досягнення і не соромитиметься говорити про них. Серед цих успіхів — налагоджена робота редакції. Мрія про це і мотивує», — каже головний редактор.
Туча Олексій
Головний редактор онлайн-журналу про Суми «Цукр»
Показувати читачам та країні, якою якісною та оригінальною може бути локальна журналістика.
Олексій потрапив у журналістику випадково, бо в старшій школі полюбив уроки української мови. Водночас відкинув філологію й обрав вступ на факультет журналістики СумДУ.
Олексій менше ніж за рік пройшов шлях від новинаря до автора великих текстів і зрештою — до головного редактора. Він координує процеси в команді, комунікує з партнерами та фрилансерами, пише власні тексти та редагує матеріали інших, а також відповідає за пошук тем. «Допомагаю колегам втілювати їхні ідеї в найкращому вигляді», — коротко описує свою роботу Туча.
Від початку роботи Олексія в «Цукрі» команда залучила 500 людей, які фінансують їхню роботу, й реалізували спільні проєкти з «Платформою пам’яті Меморіал», Сумським державним університетом, кількома місцевими брендами, Internews, Інститутом масової інформації, Фондом ООН у галузі народонаселення. Видання також отримало нагороду «Community builder» від MDF.
«Цукр», про що каже дослідження аудиторії, став для читачів рушієм змін у місті. Зокрема, видання активно висвітлювало процес дерусифікації у Сумах, завдяки чому більшість перейменувань ухвалили.
Олексій думає про нові формати та очікує, що вже за п’ять років медіа має вийти на самоокупність завдяки фінансуванню читачів. «Хочу стати людиною, яка перераховуватиме досягнення і не соромитиметься говорити про них. Серед цих успіхів — налагоджена робота редакції. Мрія про це і мотивує», — каже головний редактор.
Хорольська Вероніка
Редакторка «Запорізького центру розслідувань»
Прозорість і професійні стандарти — орієнтири, які допомагають знайти правильний шлях і не заблукати поміж десятків інших.
«Іноді мені здається, що це не я обрала журналістику, а вона мене. З раннього дитинства хотіла бути ветеринаром і була впевнена, що так і станеться. Вперше замислилася про журналістику, коли закінчувала школу. Мені казали, що нормальної журналістики в регіоні немає, що в мене не буде роботи. Але вирішила спробувати», — згадує Вероніка.
З другого курсу почала працювати й часто йшла з роботи після першого місяця стажування. Водночас Вероніка чіплялася за кожну можливість і навіть працювала безплатно, щоб мати портфоліо. Згодом дізналася про розслідувальну журналістику й пішла на стажування в «Наші гроші. Запоріжжя».
«З того дня без рядка я не жила. Коли прийшла в “Запорізький центр розслідувань”, була готова працювати з будь-якою темою, окрім земельних ділянок, бо нічого в цьому не розуміла. І перший проєкт був саме про землю. Але швидко навчилась, і ми перші в регіоні почали стежити за земельними питаннями», — каже журналістка.
Спільно з колегами із Texty.org.ua «Запорізький центр розслідувань» працював над матеріалом про ядерний терор і Запорізьку АЕС. За цей текст Вероніка здобула відзнаку «Честь професії». Після її розслідувань правоохоронці відкривали кримінальні справи про завищення цін на землю, а деякі ділянки навіть повернулися місту. Її матеріал про ОСББ виграв у номінації «Кращий репортаж» у проєкті «Суд людською мовою». Після цього в редакцію зверталися люди з подібними проблемами.
«Я маленька цеглинка для розбудови якісної незалежної журналістики, у якій є цінності й немає місця для заангажованості. Дотримуючись цих цінностей, намагаюся рухати в цей бік і редакцію. Це впливає на читачів, бо вони стають активніші — готові підписувати петиції, відправляти запити, виходити на мітинги», — пояснює редакторка.
Зараз Вероніка займається запуском власного медіа разом із колегами. «Віримо що мають бути якісні регіональні медіа, бо це один з інструментів впливу, місток між людьми й владою», — додає журналістка.
Хорольська Вероніка
Редакторка «Запорізького центру розслідувань»
Прозорість і професійні стандарти — орієнтири, які допомагають знайти правильний шлях і не заблукати поміж десятків інших.
«Іноді мені здається, що це не я обрала журналістику, а вона мене. З раннього дитинства хотіла бути ветеринаром і була впевнена, що так і станеться. Вперше замислилася про журналістику, коли закінчувала школу. Мені казали, що нормальної журналістики в регіоні немає, що в мене не буде роботи. Але вирішила спробувати», — згадує Вероніка.
З другого курсу почала працювати й часто йшла з роботи після першого місяця стажування. Водночас Вероніка чіплялася за кожну можливість і навіть працювала безплатно, щоб мати портфоліо. Згодом дізналася про розслідувальну журналістику й пішла на стажування в «Наші гроші. Запоріжжя».
«З того дня без рядка я не жила. Коли прийшла в “Запорізький центр розслідувань”, була готова працювати з будь-якою темою, окрім земельних ділянок, бо нічого в цьому не розуміла. І перший проєкт був саме про землю. Але швидко навчилась, і ми перші в регіоні почали стежити за земельними питаннями», — каже журналістка.
Спільно з колегами із Texty.org.ua «Запорізький центр розслідувань» працював над матеріалом про ядерний терор і Запорізьку АЕС. За цей текст Вероніка здобула відзнаку «Честь професії». Після її розслідувань правоохоронці відкривали кримінальні справи про завищення цін на землю, а деякі ділянки навіть повернулися місту. Її матеріал про ОСББ виграв у номінації «Кращий репортаж» у проєкті «Суд людською мовою». Після цього в редакцію зверталися люди з подібними проблемами.
«Я маленька цеглинка для розбудови якісної незалежної журналістики, у якій є цінності й немає місця для заангажованості. Дотримуючись цих цінностей, намагаюся рухати в цей бік і редакцію. Це впливає на читачів, бо вони стають активніші — готові підписувати петиції, відправляти запити, виходити на мітинги», — пояснює редакторка.
Зараз Вероніка займається запуском власного медіа разом із колегами. «Віримо що мають бути якісні регіональні медіа, бо це один з інструментів впливу, місток між людьми й владою», — додає журналістка.
Хорольська Вероніка
Редакторка «Запорізького центру розслідувань»
Прозорість і професійні стандарти — орієнтири, які допомагають знайти правильний шлях і не заблукати поміж десятків інших.
«Іноді мені здається, що це не я обрала журналістику, а вона мене. З раннього дитинства хотіла бути ветеринаром і була впевнена, що так і станеться. Вперше замислилася про журналістику, коли закінчувала школу. Мені казали, що нормальної журналістики в регіоні немає, що в мене не буде роботи. Але вирішила спробувати», — згадує Вероніка.
З другого курсу почала працювати й часто йшла з роботи після першого місяця стажування. Водночас Вероніка чіплялася за кожну можливість і навіть працювала безплатно, щоб мати портфоліо. Згодом дізналася про розслідувальну журналістику й пішла на стажування в «Наші гроші. Запоріжжя».
«З того дня без рядка я не жила. Коли прийшла в “Запорізький центр розслідувань”, була готова працювати з будь-якою темою, окрім земельних ділянок, бо нічого в цьому не розуміла. І перший проєкт був саме про землю. Але швидко навчилась, і ми перші в регіоні почали стежити за земельними питаннями», — каже журналістка.
Спільно з колегами із Texty.org.ua «Запорізький центр розслідувань» працював над матеріалом про ядерний терор і Запорізьку АЕС. За цей текст Вероніка здобула відзнаку «Честь професії». Після її розслідувань правоохоронці відкривали кримінальні справи про завищення цін на землю, а деякі ділянки навіть повернулися місту. Її матеріал про ОСББ виграв у номінації «Кращий репортаж» у проєкті «Суд людською мовою». Після цього в редакцію зверталися люди з подібними проблемами.
«Я маленька цеглинка для розбудови якісної незалежної журналістики, у якій є цінності й немає місця для заангажованості. Дотримуючись цих цінностей, намагаюся рухати в цей бік і редакцію. Це впливає на читачів, бо вони стають активніші — готові підписувати петиції, відправляти запити, виходити на мітинги», — пояснює редакторка.
Зараз Вероніка займається запуском власного медіа разом із колегами. «Віримо що мають бути якісні регіональні медіа, бо це один з інструментів впливу, місток між людьми й владою», — додає журналістка.
Цьомик Ганна
Вебредакторка «Суспільне Харків»
У роботі та житті треба мати сміливість бути щирою.
Ганна прийшла у журналістику через щасливий випадок. Вона не має профільної освіти, але каже, що мала величезне бажання доносити суспільству важливе через тексти: «Можливість знайомитися та знайомити інших з непересічними героями матеріалів, надихатися і жити справою, яку ти робиш, — за це найбільше люблю професію».
Від початку повномасштабного вторгнення Ганна не покидала Харків і продовжувала працювати в умовах напівоточеного міста. Вона продовжила вести стрічку новин, щоб оперативно інформувати підписників та читачів про безпекову та гуманітарну ситуацію. Крім цього, вона адаптує фото та відеоматеріали для соцмереж і веде YouTube-канал. Їй цікаво розповідати історії людей, які живуть поруч, бачити в тому, що людина вважає звичайним, справжню історію героїзму, стійкості, любові та щирості.
Ганна запропонувала редакції кілька нових форматів, які раніше не використовували видання Харкова. Зокрема, почала створювати щотижневі дайджести життя регіону у фото. Це дало змогу краще передати атмосферу життя на Харківщині під час повномасштабного вторгнення.
«Я не думаю, що робота одного може змінити щось кардинально, але вірю, що ми всі разом, як маленькі мурахи, здатні творити великі справи. Саме тому знаю, що чесна праця одного мотивує так само працювати інших, читач бачить якісні, людяні та чесні матеріали, медіа не втрачає довіру аудиторії, а аудиторія вже здатна творити зміни у країні», — каже Цьомик.
Надалі вона хоче знімати й розповідати більше людських історій і менше — про загибель військових, масові поховання закатованих окупантами й обстріли українських міст. У своїй професії вона прагне лишитися собою. Каже: «Хочу далі мати сміливість й завзяття знаходити у звичайному надзвичайне. І допоки я буду знаходити те, від чого серце б'ється частіше (це про натхнення та захват, не про тахікардію), я залишатимусь у професії». Ганна додає, що хотіла б бачити в медіа й нові кадри: «Ще більше людей з очима, що палають, і яскравими ідеями. Тих, з ким може бути складно, суперечливо, але точно не нудно: неважливо — будемо ми колегами чи конкурентами».
Цьомик Ганна
Вебредакторка «Суспільне Харків»
У роботі та житті треба мати сміливість бути щирою.
Ганна прийшла у журналістику через щасливий випадок. Вона не має профільної освіти, але каже, що мала величезне бажання доносити суспільству важливе через тексти: «Можливість знайомитися та знайомити інших з непересічними героями матеріалів, надихатися і жити справою, яку ти робиш, — за це найбільше люблю професію».
Від початку повномасштабного вторгнення Ганна не покидала Харків і продовжувала працювати в умовах напівоточеного міста. Вона продовжила вести стрічку новин, щоб оперативно інформувати підписників та читачів про безпекову та гуманітарну ситуацію. Крім цього, вона адаптує фото та відеоматеріали для соцмереж і веде YouTube-канал. Їй цікаво розповідати історії людей, які живуть поруч, бачити в тому, що людина вважає звичайним, справжню історію героїзму, стійкості, любові та щирості.
Ганна запропонувала редакції кілька нових форматів, які раніше не використовували видання Харкова. Зокрема, почала створювати щотижневі дайджести життя регіону у фото. Це дало змогу краще передати атмосферу життя на Харківщині під час повномасштабного вторгнення.
«Я не думаю, що робота одного може змінити щось кардинально, але вірю, що ми всі разом, як маленькі мурахи, здатні творити великі справи. Саме тому знаю, що чесна праця одного мотивує так само працювати інших, читач бачить якісні, людяні та чесні матеріали, медіа не втрачає довіру аудиторії, а аудиторія вже здатна творити зміни у країні», — каже Цьомик.
Надалі вона хоче знімати й розповідати більше людських історій і менше — про загибель військових, масові поховання закатованих окупантами й обстріли українських міст. У своїй професії вона прагне лишитися собою. Каже: «Хочу далі мати сміливість й завзяття знаходити у звичайному надзвичайне. І допоки я буду знаходити те, від чого серце б'ється частіше (це про натхнення та захват, не про тахікардію), я залишатимусь у професії». Ганна додає, що хотіла б бачити в медіа й нові кадри: «Ще більше людей з очима, що палають, і яскравими ідеями. Тих, з ким може бути складно, суперечливо, але точно не нудно: неважливо — будемо ми колегами чи конкурентами».
Цьомик Ганна
Вебредакторка «Суспільне Харків»
У роботі та житті треба мати сміливість бути щирою.
Ганна прийшла у журналістику через щасливий випадок. Вона не має профільної освіти, але каже, що мала величезне бажання доносити суспільству важливе через тексти: «Можливість знайомитися та знайомити інших з непересічними героями матеріалів, надихатися і жити справою, яку ти робиш, — за це найбільше люблю професію».
Від початку повномасштабного вторгнення Ганна не покидала Харків і продовжувала працювати в умовах напівоточеного міста. Вона продовжила вести стрічку новин, щоб оперативно інформувати підписників та читачів про безпекову та гуманітарну ситуацію. Крім цього, вона адаптує фото та відеоматеріали для соцмереж і веде YouTube-канал. Їй цікаво розповідати історії людей, які живуть поруч, бачити в тому, що людина вважає звичайним, справжню історію героїзму, стійкості, любові та щирості.
Ганна запропонувала редакції кілька нових форматів, які раніше не використовували видання Харкова. Зокрема, почала створювати щотижневі дайджести життя регіону у фото. Це дало змогу краще передати атмосферу життя на Харківщині під час повномасштабного вторгнення.
«Я не думаю, що робота одного може змінити щось кардинально, але вірю, що ми всі разом, як маленькі мурахи, здатні творити великі справи. Саме тому знаю, що чесна праця одного мотивує так само працювати інших, читач бачить якісні, людяні та чесні матеріали, медіа не втрачає довіру аудиторії, а аудиторія вже здатна творити зміни у країні», — каже Цьомик.
Надалі вона хоче знімати й розповідати більше людських історій і менше — про загибель військових, масові поховання закатованих окупантами й обстріли українських міст. У своїй професії вона прагне лишитися собою. Каже: «Хочу далі мати сміливість й завзяття знаходити у звичайному надзвичайне. І допоки я буду знаходити те, від чого серце б'ється частіше (це про натхнення та захват, не про тахікардію), я залишатимусь у професії». Ганна додає, що хотіла б бачити в медіа й нові кадри: «Ще більше людей з очима, що палають, і яскравими ідеями. Тих, з ким може бути складно, суперечливо, але точно не нудно: неважливо — будемо ми колегами чи конкурентами».
Шелупець Валерій
Керівник медіа «ҐРУНТ»
Робота має бути в задоволення.
До «ҐРУНТу» Валерій займався бізнесом і розвивав свою маркетингову агенцію. Разом із друзями, громадськими активістами й волонтерами давно міркував про створення власного медіа. «В Україні медіа традиційно належали політикам і олігархам. Нам як представникам громадського сектору бракувало “свого медіа”, яке би працювало на реформи й зміни», — каже Валерій.
Після початку повномасштабної війни разом з однодумцями Шелупець створив новинний Telegram-канал, щоби протидіяти російській дезінформації. За кілька місяців «ҐРУНТ» запустив повноцінну редакцію. Публікували репортажі з фронту, переклади західних текстів, авторські колонки. Водночас розвивали YouTube-проєкт з інтерв'ю військових, волонтерів — з тими, хто працює на перемогу.
Багато працівників «ҐРУНТу» родом із Херсона. Команда однією з перших опублікувала кадри з деокупованого міста, а їхні світлини поширили багато видань. «Пишаюся тим, що ҐРУНТ знають і люблять. Для цього ми доклали чимало зусиль за останні півтора року разом із командою, яка готова працювати день і ніч, під обстрілами й на прифронтових територіях», — каже Шелупець.
Опорою громадянського суспільства, на думку журналіста, є незалежні медіа з прозорими джерелами фінансування. «Інституційна підтримка донорів має бути обмеженою в часі. Ті проєкти, які живуть постійно за донорські кошти, часто неконкурентні й не можуть виграти боротьбу за людську увагу. Я хочу зробити “ҐРУНТ” зразковим медіа», — каже Валерій.
Під керівництвом Шелупця медіа швидко закриває масштабні волонтерські збори. Разом зі спільнотою «Монітор» команда зібрала 2,7 млн грн на комплекс БПЛА Shark Mini. «Коли приїхали передати його ГУР, то розвідники не могли повірити, що “такі малі пацани” стоять за “ҐРУНТом”. Довелося навіть доводити, що це ми. Виявилося, що вони нас давно читають і вдячні за роботу. Такі речі — це великий заряд мотивації», — розповідає Валерій.
Читайте повну історію про те, як «ҐРУНТ» із Telegram-каналу виріс у повноцінне медіа
Шелупець Валерій
Керівник медіа «ҐРУНТ»
Робота має бути в задоволення.
До «ҐРУНТу» Валерій займався бізнесом і розвивав свою маркетингову агенцію. Разом із друзями, громадськими активістами й волонтерами давно міркував про створення власного медіа. «В Україні медіа традиційно належали політикам і олігархам. Нам як представникам громадського сектору бракувало “свого медіа”, яке би працювало на реформи й зміни», — каже Валерій.
Після початку повномасштабної війни разом з однодумцями Шелупець створив новинний Telegram-канал, щоби протидіяти російській дезінформації. За кілька місяців «ҐРУНТ» запустив повноцінну редакцію. Публікували репортажі з фронту, переклади західних текстів, авторські колонки. Водночас розвивали YouTube-проєкт з інтерв'ю військових, волонтерів — з тими, хто працює на перемогу.
Багато працівників «ҐРУНТу» родом із Херсона. Команда однією з перших опублікувала кадри з деокупованого міста, а їхні світлини поширили багато видань. «Пишаюся тим, що ҐРУНТ знають і люблять. Для цього ми доклали чимало зусиль за останні півтора року разом із командою, яка готова працювати день і ніч, під обстрілами й на прифронтових територіях», — каже Шелупець.
Опорою громадянського суспільства, на думку журналіста, є незалежні медіа з прозорими джерелами фінансування. «Інституційна підтримка донорів має бути обмеженою в часі. Ті проєкти, які живуть постійно за донорські кошти, часто неконкурентні й не можуть виграти боротьбу за людську увагу. Я хочу зробити “ҐРУНТ” зразковим медіа», — каже Валерій.
Під керівництвом Шелупця медіа швидко закриває масштабні волонтерські збори. Разом зі спільнотою «Монітор» команда зібрала 2,7 млн грн на комплекс БПЛА Shark Mini. «Коли приїхали передати його ГУР, то розвідники не могли повірити, що “такі малі пацани” стоять за “ҐРУНТом”. Довелося навіть доводити, що це ми. Виявилося, що вони нас давно читають і вдячні за роботу. Такі речі — це великий заряд мотивації», — розповідає Валерій.
Читайте повну історію про те, як «ҐРУНТ» із Telegram-каналу виріс у повноцінне медіа
Шелупець Валерій
Керівник медіа «ҐРУНТ»
Робота має бути в задоволення.
До «ҐРУНТу» Валерій займався бізнесом і розвивав свою маркетингову агенцію. Разом із друзями, громадськими активістами й волонтерами давно міркував про створення власного медіа. «В Україні медіа традиційно належали політикам і олігархам. Нам як представникам громадського сектору бракувало “свого медіа”, яке би працювало на реформи й зміни», — каже Валерій.
Після початку повномасштабної війни разом з однодумцями Шелупець створив новинний Telegram-канал, щоби протидіяти російській дезінформації. За кілька місяців «ҐРУНТ» запустив повноцінну редакцію. Публікували репортажі з фронту, переклади західних текстів, авторські колонки. Водночас розвивали YouTube-проєкт з інтерв'ю військових, волонтерів — з тими, хто працює на перемогу.
Багато працівників «ҐРУНТу» родом із Херсона. Команда однією з перших опублікувала кадри з деокупованого міста, а їхні світлини поширили багато видань. «Пишаюся тим, що ҐРУНТ знають і люблять. Для цього ми доклали чимало зусиль за останні півтора року разом із командою, яка готова працювати день і ніч, під обстрілами й на прифронтових територіях», — каже Шелупець.
Опорою громадянського суспільства, на думку журналіста, є незалежні медіа з прозорими джерелами фінансування. «Інституційна підтримка донорів має бути обмеженою в часі. Ті проєкти, які живуть постійно за донорські кошти, часто неконкурентні й не можуть виграти боротьбу за людську увагу. Я хочу зробити “ҐРУНТ” зразковим медіа», — каже Валерій.
Під керівництвом Шелупця медіа швидко закриває масштабні волонтерські збори. Разом зі спільнотою «Монітор» команда зібрала 2,7 млн грн на комплекс БПЛА Shark Mini. «Коли приїхали передати його ГУР, то розвідники не могли повірити, що “такі малі пацани” стоять за “ҐРУНТом”. Довелося навіть доводити, що це ми. Виявилося, що вони нас давно читають і вдячні за роботу. Такі речі — це великий заряд мотивації», — розповідає Валерій.
Читайте повну історію про те, як «ҐРУНТ» із Telegram-каналу виріс у повноцінне медіа
Конкурсна комісія
Олександр Волошин
Chief Operating Officer в «Слідство.Інфо», член Громадської ради доброчесності
Мої 25 були дуже турбулентними. Карантин змінив життя й роботу викладачем в КНУ. Ми мали різні цінності з деякими колегами, тому я втратив важливу для себе роботу. Проте залишався працювати як фактчекер «Слідства.Інфо», де вже зараз став Chief Operating Officer. Це був важливий рік — рік цінностей і справжніх друзів.
Микола Чернотицький
Голова правління Суспільного Мовлення
Якби мені у 25 сказали, що я працюватиму в медіа, то я би сміявся. Але життя непередбачуване. І я радий, що все так сталося.
Наталія Седлецька
Керівниця Київського бюро «Радіо Свобода», авторка та ведуча проєкту «Схеми: корупція в деталях»
Захар Процюк
Операційний директор в The Kyiv Independent
До 25 я ще не дотягнув, але я працюю над цим. Планую робити далі те, що роблю зараз: будувати найкраще англомовне видання Східної Європи та допомагати незалежним медіа в Україні та світі ставати сильнішими та фінансово стійкими.
Анастасія Шибіко
СЕО «Вільного радіо»
Свої 25 я провела в Бахмуті. Керувала прекрасним «Вільним радіо». Ми створювали відділ продажів і заробляли перші гроші на рекламі. Робили репортажі із «ковідних» лікарень, знімали Бахмут із дрона й випустили прекрасне відео до Дня міста.
Сергій Нікітенко
Редактор херсонського онлайн-видання «МОСТ»
У свої 25 я був аспірантом-істориком, далеким від журналістики. Я навіть не міг уявити, що вже за чотири роки створю власне медіа, яке вже за 10 років стане найпопулярнішим онлайн-виданням Херсонщини.
Власта Лазур
Журналістка і ведуча української служби «Радіо Свобода»
До 25 років я встигла постажуватися на кількох телеканалах і попрацювати сценаристом на продакшн-студіях, що виробляли розважальний контент і документальні фільми. Я, однак, хотіла працювати телевізійним репортером, натомість мої спроби закріпитися в новинній редакції одного з великих українських телеканалів щоразу зазнавали фіаско. У 25 років я наважилася припустити, що журналістика — не моє, й пішла здобувати другу вищу освіту. Я вступила на факультет психології до державного університету імені Михайла Драгоманова. Згодом, звісно, передумала, але це вже інша історія.
Тарас Прокопишин
Керівник The Ukrainians Media
Коли мені було 25, я лише вчився бути медіаменеджером. У той час ми у The Ukrainians Media проходили перші великі зміни, долали перші справді масштабні виклики й починали будувати команду. Саме тоді наш волонтерський блог перетворювався на медіакомпанію. У нас було мало досвіду, але натхнення, юнацький максималізм і віра в ідею допомагали та змушували рости.
Ірина Славінська
Виконавча продюсерка «Радіо Культура»
У свої 25 років я вела щотижневу програму на телебаченні й писала статті про культуру — вела майже фрилансерське життя. Мине всього один рік — і мені доведеться звільнитися з ТБ через непрозору зміну власності. Потім — Майдан. Між тим — початок роботи та співтворення нового медіа. Далі «Суспільне» — на мою думку, найуспішніша реформа після Майдану. Досвід, який я здобула в той буремний 25-й рік, тепер, у мої 36, допомагає бути ефективною продюсеркою «Радіо Культура» й знаходити натхнення для роботи ведучою в прямих етерах.
Артем Іпатов
Co-founder Head of Digital «ШоТам»
У свої 25 я ще був дуже далекий від медіа. А тут учасники створюють медіа, керують редакціями й досягають значних успіхів. Це дуже круто, що сучасна молодь прагне більшого.
Анастасія Станко
Головна редакторка «Слідство.Інфо»
У свої 21 я прийшла на тоді ще Перший національний. Випусковий редактор (чоловік) сказав мені таке: «Тобі всього 21, от скоро ти знайдеш хлопця, вийдеш заміж, завагітнієш, народиш і скажеш, що не поїдеш, наприклад, знімати в Чорнобиль, бо там же радіація». Сказати, що розмова мене шокувала — нічого не сказати. Багато років я ніби доводила йому й самій собі, що молоді жінки в українській журналістиці чогось варті. Тепер кажу — фронтова журналістика в Україні має молоде жіноче обличчя.
Лєра Лауда
Співзасновниця Агенції медійного росту «Або»
У 20 років на мене звалилася відповідальність — стати директоркою освітнього стартапу. Він успішно працював кілька років, а потім почав видихатися. Через чотири роки я його закрила й пішла працювати редакторкою та проєктною менеджеркою в «Детекторі медіа» Провела там три роки. Попри інтенсивну роботу, все виглядало як відпустка — маєш лише одну зону відповідальності, не думаєш, як виплатити людям зарплату й покрити оренду, не вирішуєш 100500 інших питань. Потім стало нудно, і я знову запустила власний проєкт і повʼязала життя з локальними медіа. Досі цим і займаюся.
Марія Смик
редакторка лонґрідів медіа «Рубрика»
Мені 24, і я членкиня конкурсної комісії премії «25 до 25». Можливо, у свої 25 я все ж стану учасницею, але це неточно. Запитайте про це в жовтні наступного року!